У 1865 році британський священик методистської церкви Вільям Бут створив організацію під гарною незрозумілою назвою “Євангельська Християнська асоціація відродження”. В історію вона увійшла під лаконічною назвою “Армія Спасіння”, що виникла пізніше.
Одним із перших, кого почала рятувати армія Бута, виявилися лондонські бездомні. Насамперед вони були надані самі собі. Лише зрідка той чи інший правитель “наводив порядок” – наприклад, Генріх VIII стратив за бродяжництво 72 тисячі зігнаних зі своїх земель селян (“не вписалися в ринок”, як сказали б ми сьогодні). Але в проміжках між “чистками” Лондон був для жебраків і безхатченків, як будинок рідний: недаремно до початку XIX століття в ньому були кілька десятків Брудних вулиць і Поганих провулків, а також ціла Мертвецька площа.
Про те, яким був побут бездомних, можна судити за нарисом британського журналіста Генрі Мейх’ю, який відвідав у 1849 році Лондонські трущоби в районі Бермондсі. Головною вулицею нетрів йшла відкрита каналізація, в яку мешканці вивалювали відра з відходами. Мейхью стверджував, що бачив, як діти… купалися у цій каналізаційній воді, і що люди періодично брали з неї воду для пиття! Вони відстоювали відра з поганою водою, знімали плівку, що утворювалася на поверхні, потім акуратно зливали воду, щоб не збаламутити осад, і пили її або використовували для куховарства. Не дивно, що в Бермондсі часто лютувала холера.
Що роблять ці люди на фото? Вони відпочивають”. Про відпочинок “по-англійськи” поговоримо трохи пізніше.
Середня тривалість життя (з урахуванням дитячої смертності) у мешканців нетрів становила лише 19 років. (Для порівняння: середня тривалість життя неандертальця, згідно з аналізом кісткових останків, – 23 роки.) Діти починали працювати з семи років – або сажотрусами, або збирачами кінського гною на вулицях.
Дівчат з тринадцяти років приймали на “чисту” роботу на сірниковій фабриці. Однак тут їм доводилося мати справу із токсичним білим фосфором.
Англійське суспільство було шоковане – не так фактами, викладеними у дослідженні Мейхью, як неприємними “фізіологічними” подробицями.
А в 1858 вибухнув “Великий сморід”. Через небувалість спекотного літа Темза, в яку зливалися всі нечистоти і промислові відходи, перетворилася на подобу гнилого болота. Це налякало лондонців уже всерйоз. Від смороду (а “міазми” тоді все ще вважалися головною причиною інфекційних хвороб) не можливо було врятуватися в благополучному районі! Це налякало настільки, що влада розщедрилася на проект та будівництво міської каналізації.
Запущена лондонська міська каналізація була у 1864 році. Лондонці неймовірно пишалися цим нововведенням, що так вигідно підкреслює англійську цивілізованість. Тим більше що за користування каналізацією можна було стягувати плату. “Не заради користі, а громадського здоров’я!” (До охорони природи тоді ще не здогадалися, ця ідея з’явилася трохи пізніше. )
На хвилі захопленості гігієною і тим, що пізніше стало називатися “санітарними нормами” і виникла ідея зайнятися безпритульними. Зрозуміло, теж до загальної вигоди – крім своєї. Бездомні вони бездомні, але хоч якісь гроші у них є! Питання: як ці гроші у них вилучити? Точніше, як переконати поділитися з заповзятливими людьми, яким гроші потрібніші, бо заповзятливі їх не проп’ють, а пустять в обіг або вкладуть у якесь діло?
Рішення прийшло просте: заборонити бездомним ночувати надворі. (З людинолюбства, зрозуміло, – адже вони можуть замерзнути вночі. А у відкритих для них організацією Вільяма Бута нічліжках не замерзнуть! Але, зрозуміло, потрапити в нічліжку можна тільки за гроші.
Увага – прейскурант послуг. За один пенні – можна сидіти на лавці. Але спати не можна! Лягати чи падати на підлогу теж не можна – за цим слідкує спеціально приставлений охоронець. За чотири пенні (або пенси) – можна поспати… у труні. Вірніше, не в труні, а в зручному комфортному ящику, накрившись брезентом, але невдячні мешканці нічліжок прозвали ці чудові ящики трунами.
Ну а якщо не за один пенні і не за чотири пенси, а в середній ціновій категорії, ні нашим, ні вашим? Тоді…
І ось тут залишається тільки захопитися винахідливістю заповзятливого благодійного розуму. Як змусити клієнта платити більше? Що ви придумали б?
Заповзятливий благодійний розум придумав “мотузкові ліжка”, або “підвіски”. За два пенси спати дозволялося так:
Джордж Оруелл, автор знаменитих романів “1984” і “Ферма тварин” описав “мотузкові ліжка” у своїй книзі “Фунти лиха в Парижі та Лондоні” (у Парижі, до речі, теж скористалися винаходом, правда, там воно коштувало набагато дешевше – 25 сантимів , приблизно півпенні).
“Сам я в підвісах не бував, але Чумар ночував там часто і на питання, чи можна взагалі спати в подібному становищі, відповів, що не так погано, як слабаки про те дзвонять, – краще вже, ніж на голій підлозі”.
Зараз цей досвід спробував повторити один з користувачів інтернет-форуму casebook.org:
“Після ночі, проведеної на мотузку, можу сказати, що це страшно. На місці бездомного я б краще пристрелив себе, ніж так мучитися! Спочатку я спробував заснути, стоячи обличчям до мотузки і обхопивши її руками. Потім сів обличчям до мотузки і поклав на неї голову.
Мабуть, спати так можна, тільки якщо ДУЖЕ втомився.
Після чого я сильніше нахилився вперед і сперся на мотузку. Це виявилося набагато зручніше, і я зрозумів, що міг би так заснути. Це практично те саме, що спати, поклавши голову на стіл. Нарешті, я встав і перекинувся через неї, звісивши руки. Ця поза добре підтримувала моє тіло і була найкращою з тих, що я спробував. Саме так мені вдалося проспати близько години за ніч”.
“Мотузкові ліжка” в Лондоні існували ще в 20-ті роки XX століття:
Здається, це все-таки покращене “мотузкове ліжко”. Судячи з фотографії, ці люди хоч би сидять
Втім, і в нічліжках було і “лакшері-обслуговування” для “багатих клієнтів”. За сім пенсів можна було розташуватися на ніч у справжньому ліжку. А за шилінг (12 пенсів) – отримати у своє розпорядження цілу вигородку і навіть користуватися ванною!
Не виводитимемо мораль. Нехай кожен зверне увагу в цій статті на щось своє.