Для обидвох сторін Другої світової війни зима 1941-1942 року виявилася найсерйознішим випробуванням. Вермахту довелося пізнати всі «принади» справжньої зими на власній шкурі.
Багато німецьких ветеранів, які пережили Другу світову війну і взяли участь у боях на східному фронті, з жахом згадували не лише ту зиму, а й складнощі, із якими був пов’язаний процес видобутку та підтримання тепла.
Як грілися німецькі танкісти у роки Другої світової війни?
До 1944 року жодних спроб встановлювати на танки будь-які пічки або обігрівачі не було. Перший танк, у якому з’явилася хоч якась опалювальна система, був Панцер V – «Пантера».
Правда, музика грала не довго, і заповітною грубкою обзавелися дуже мало машини. А все тому, що 1944 року вермахту вже було не до технологічних вишукувань. Заощаджувати доводилося на всьому, чим можна через вичерпання запасів ресурсів Рейху і постійних бомбардувань Союзників.
Але до “честі” похмурого тевтонського генія слід зазначити, що грубки на танках масово не з’явилися й у другій половині ХХ століття.
Найпростіший і найдієвіший спосіб зігрітися в німецькому танку – це використовувати двигун машини. Як неважко здогадатися, від двигуна валить тепло. Проблема була в тому, що моторний відсік у більшості моделей Панцер був відгороджений спеціальною стінкою. Встановлювалася вона для підвищення пожежної безпеки машини, проте вже за -5 градусів за Цельсієм ставала прокляттям для екіпажу. Тому німецькі екіпажі почали масово свердлити в захисній перегородці отвори і вставляти туди шланги, щоб хоч якесь гаряче повітря потрапляло з моторного відсіку до бойового відділення.
Крім цього, використовувалися гасові пальники, бліндажні гасові лампи, а також хімічні джерела тепла. Ефект від перших двох був вкрай сумнівним.
Більше того, гасові лампи ще й безпосередньо заборонялися до використання офіцерам, оскільки представляли всередині танка більшу небезпеку.
Останні гріли досить добре, проте рідко потрапляли до рук танкістів, оскільки насамперед призначалися водіям вантажівок.
