Тарас Трясило – той на чиєму прикладі можна ілюструвати всі грані знищення пам’яті про справжню нашу історію. Містифікатори історії попрацювали настільки старанно, що станом на сьогодні втрачено навіть інформацію про дани нородження і смерті цього без сумніву великого генія нашого минулого.
Піднесення ролі козацтва після Хотинської війни 1621 року супроводжувалося появою нових авторитетних ватажків. В Запорозькій Січі обирається гетьман нереєстрових козаків, формуються відповідні структури. Одним із перших булаву здобув Тарас Федорович, відомий також під іменем Тараса Трясила.
Першi згадки про нього з’явились в 1620 роцi, коли вiн уже обiймав посаду корсунського полковника i в цьому званнi очолював козацькi загони у час кримських походiв. Він швидко завоював авторитет козацтва, про що повідомляв Папський нунцій 1620 року: “5000 козаків прийшли з Чорного моря, перейшовши кордон Угорщини, і вступили на службу до імператора на чолі з відомим капітаном Гасаном Тарасом”. За його ініціативи в козацьких військах з’явилася козацька кавалерія, що разом із пішими військами почала відігравати важливу роль. Змінилася навіть офіційна назва війська Трясила, яке звалося “козацька кавалерія і інфантерія”.
У 1629 р. пiсля загибелi гетьмана Михайла Дорошенка Тарас Трясило став гетьманом нереєстрового козацтва i почав активно протидiяти реєстровому гетьману Григорiю Чорному, який прагнув установити дружнi стосунки з польським урядом.
Ситуація в Україні в той час була досить напруженою. Запровадження нового загальнодержавного податку зустріло рішучий опір населення. Не вщухали конфесійні конфлікти через небажання властей легалізувати православну церкву. Масове покозачення селян та міщан, незадоволення реєстрових умовами служби свідчили про назрівання нового народного повстання. З метою його відвернення уряд Речі Посполитої після підписання Альтмаркського перемир’я 1629 р. направив на Київщину значну частину коронного війська. Лише в районі Києва нараховувалося близько 8 тис. жовнірів. Уперше правлячі кола шляхетської Польщі наважилися зайняти військами територію, населену переважно козаками й незакріпаченими селянами. Не одержуючи тривалий час платні, жовніри вдавалися до мародерства, спалювали і руйнували оселі місцевих жителів, не зупинялися й перед кривавими розправами [1].
В березні 1630 року Тарас Федорович (Трясило) став на чолі десятитисячної козацької армiї проти уряду Речі Посполитої.
Тисячі селян, жителів міст і містечок Подніпров’я, Брацлавщини, Волині й навіть Галичини приєднувалися до повстанського війська, створювали загони народних месників. Тим часом Федорович наприкінці березня підійшов до Корсуня і разом з міщанами розгромив жовнірський гарнізон. Звідти ж відправив посольство до Бару на Поділлі, де знаходилася резиденція коронного гетьмана С. Конецпольського з пропозицією відмінити чинність Куруківського договору та покарати як зрадників реєстрових, що втекли з Корсуня до королівського війська. Конецпольський дав негативну відповідь і наказав активізувати підготовку карального походу проти повстанців. Проте стягнути до Бару загони виявилося нелегкою справою, адже їх навмисно розквартировували на значній відстані один від одного, щоби запобігти об’єднанню і виступу у зв’язку з тривалою затримкою платні. Конецпольський звернувся також з універсалом до шляхти, в якому йшлося про великий розмах повстання на Подніпров’ї і містився заклик негайно приєднуєватися до війська із своїми загонами. Про події в Україні він одночасна повідомив і короля. Сигізмунд III зі свого боку надіслав листи до місцевих магнатів з наказом виступити на допомогу гетьману. Крім того, Конецпольський прийняв рішення мобілізувати до війська рекрутів із селян і міських жителів.
Пiсля трьох тижнiв битв козаків з армiєю коронного гетьмана С. Конецпольського поляки зазнали вiдчутних втрат. Коли коронний гетьман вирушив з табору, Трясило зібрав своє військо в єдиний кулак і вдарив.
Козаки здолали вал, увірвалися в табір, зчепилися в рукопашну з жовнірами та ледь не змусили їх до здачі. Але в той самий час до табору повернувся Конецпольськийй з підкріпленням і битва спалахнула з новою силою.
Бійка спинилася тільки через дощ, який не дав змоги застосовувати рушниці, гаківниці та гармати. По шести годинах безперервного бою піднятися у рукопашну були вже нездатні обидві сторони.
Після дощу поляки вчинили бенкет після бою. Оцінивши ситуацію, Федорович пішли на штурм. Нічна атака – вищий пілотаж битви холодною зброєю. У темряві козаки дали бій відомому всій Європі противнику; досягли головної мети – поляки зазнали великих втрат [2].
Ці події яскраво відобразив Т. Шевченко:
Лягло сонце за горою,
Зірки засіяли,
А козаки, як та хмара,
Ляхів обступали.
Як став місяць серед неба,
Ревнула гармата;
Прокинулись ляшки-панки,
Та й не повставали:
Зійшло сонце – ляшки-панки
Покотом лежали…
(Т. Г. Шевченко “Тарасова ніч”)[3]
Отже, 25 травня 1630 р. поблизу Переяслава відбулася знаменита “Тарасова ніч”, коли повстанці Тараса Федоровича (Трясила) розгромили польське військо.
Про подальшу війну вже не йшлося й близько. Виснажений польський полководець запропонував повстанському ватажку укласти мирну угоду, що й було зроблено 29 травня 1630 року в Переяславі.
Угода відбивала інтереси, насамперед, реєстрового козацтва. Указом короля реєстр збільшився з 6 до 8 тис. козаків. Багато селян-учасників повстання не бажали повертатися у кріпосну залежність. Вони відмовлялися виконувати феодальні повинності, створювали нові загони месників. Окремі стихійні виступи мали місце на Чернігівщині, Київщині, Брацлавщині.
Незадоволений угодою, Федорович з частиною козакiв, якi подiляли його погляди, відійшов на Запорозьку Січ, де робив спроби підняти нове повстання. Незабаром Тараса Трясила було скинуто з гетьманства. Був найманцем у Тридцятилітній війні (військо Габсбурзької Імперії), московсько-польській війні 1632-1634, що велась за Чернігово-Сіверську і Смоленську землі.
На козацькій раді в Каневі взимку 1634-1635 рр. Федорович закликав до повстання проти шляхетської Польщі. Потім із невеликою частиною козаків пішов за Дон. У 1635 р. вів переговори з московським урядом про переселення 700 козаків на Слобідську Україну. Навесні 1636 р. після повернення із Дону Федорович їздив до Москви з проханням про перехід частини українського козацтва на службу до Московської держави. Але його пропозицію було відхилено, бо московський уряд не бажав загострювати відносини з шляхетською Польщею після невдалої московсько-польської війни 1632-1634 рр.
В козацьких літописах говориться, що Федорович помер через дев’ять років після повстання, отже 1639 р.
В особі Тараса Федоровича ми бачимо представника нової генерації козацьких ватажків. Він не лише усвідомив необхідність боротьби проти польсько-шляхетського панування в Україні, але й як керівник великого народного повстання ставив реальні плани реалізації задуманого. Головну рушійну силу корінних перетворень Федорович вбачав у козацтві, яке протягом десятиліть виробило на Запорожжі основи української державності.
Список літератури:
- Щербак В. Тарас Федорович / В. Щербак // Полководці Війська Запорозького: історичні портрети / редкол.: В. Смолій та ін. – Київ : Вік, 2004. – С. 81–96.
- Сушинський Б. І. Тарас Трясило, гетьман запорізького козацтва, гетьман України / Б. І. Сушинський // Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV-XIX століть : іст. есе. :. У 2 т. –2-ге вид. доп. – Одеса : ЯВФ, 2006. – С. 264–268.
- Шевченко Т. Г. Тарасова ніч / Т. Г. Шевченко // Кобзар : повна збірка. – Харків : Школа, 2006. – С. 29–31.
- Мицик Ю. До історії повстання 1630 р. / Юрій Мицик // Пам’ять століть. – 1997. – № 4. – С. 28–31.
- Щербак В. Козацька верхівка другої половини XVI – середини XVII ст. / Віталій Щербак // Український історичний журнал. – 1997. – № 5. – С. 3–12.
Огляд підготувала
Биковська В. Ф., завідувач сектором читального залу історичного факультету