Литвини (Литвяки) – Поширена в Україні стародавня назва слов’ян ВКЛ (білорусів і українців). Досі ми можемо зустріти багато вихідців з українського Полісся та Білорусі з прізвищами: Литвин, Литовченко, Литвинов, Литвинчук, Литвиник, Литвинюк. Під Дніпропетровськом існує селище Сурсько-Литовське білоруських переселенців з Дубровно Вітебської області.
Згідно з Литовським Статутом 1588 р. посади могли займати особи «Давніх продков того Велікого князства Літовского урожоний літвін, русін і жамойт». Де литвин – етнічний білорус, русин – українець, жамойт – литовець (жемайтієць). За редакцією Статуту 1560-х років, посади міг обіймати лише білорус чи українець: жамойтів визнавали за чужинців.
Згідно з літописними джерелами Литвини були близькими Ятвягам, іншому балтомовному народу. Разом з ними займали басейни рік Вілія, середнього та верхнього Німану і місцями середнього Західного Бугу. Згідно з літописом через їхні землі приблизно у 500–600 роках пройшли з польської Померанії Ільменські Словени, Псковські і Окські Кривичі. Згідно з дослідженням білоруського спеціаліста Віктора Вераса, багато назв річок у Псковії і Новгородщині збігаються з назвами річок Ятвягії і Литви, що мають балтомовне походження.
Етнічна територія литвяків
Нині Литвяки живуть на крайній півночі України по обох боках Десни в середній її течії та по ряду її приток (річки Івотка, Свірж, Бичиха, Знобівка (Зноб) і Смяч). Сіверщина – територія формування литвинів на схід від Десни, включає не лише північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини, але й ряд суміжних з Україною районів Гомельської області Білорусі й Орловської, Брянської та Курської областей Росії. Північно-східна межа цієї території пролягає приблизно вздовж річки Знобівки по кордону з Росією. Повертаючи на південь, межа розселення литвинів іде вздовж залізниці від Середини-Буди до Ямполя і через села Білиця, Антонівка, Івот уздовж річки Івотки тягнеться на захід до Десни й села Погрібки. На правому боці Десни вона пролягає поблизу Сосниці, Мени, Березни та Ріпок, повертаючи на північ у бік Гомельської області Білорусі. Точне визначення західних і північних меж потребує додаткових досліджень. Згідно з працями О.Шафонського і Я.Марковича у XVIII столітті територія, яку на Гетьманщині називали Литвою, а населення її – литвинами, простягалася в бік Білорусі і Росії далі, аніж тепер.
Походження назви
Литвини походять з племені Сіверян. Зміною назви «Литвини» завдячують державно-політичним чинникам від довшого перебуття Сіверщини, ніж інші українські землі, у складі Великого князівства Литовського, що зумовило відрив її на певний час від України і більшу збереженість у її населення культурно-побутової й мовної архаїки. Як свідчить словник української мови П.Білецького-Носенка (1843), ще в середині XIX століття під Литвою розуміли частину України від Десни до Смоленської губернії і Білорусі. Поет-чернець Климентій Зиновіїв писав, що литвини, за стародавнім поганським звичаєм працювали в неділю, а відпочивали в п’ятницю.
Походження етнічної групи
У давньоруську добу Сіверщина була досить залюднена. На її території виявлено залишки численних поселень і могильників ІХ-ХІІ століть. Саме на цих теренах чинився опір степовим кочовикам половцям. Новгород-Сіверський князь Ігор 1183 року здійснив проти них перший, а 1185 року – другий похід, який закінчився, як відомо, невдачею. У Середньому Наддесенні кілька сіл відомі ще з тих часів. На правому березі Десни одним з них є село Шептаки. Можемо стверджувати, що основна маса сільського населення краю є етнічно стабільною з І тисячоліття нашої ери. Поліське Наддесення найменше потерпіло від татаро-монгольської навали ХІІІ століття, вона не внесла помітних змін до етнічного складу його сільської людності, яка в умовах Полісся мала змогу сховатися від ворожої кінноти в пралісах та болотах.
Литвини Чернігівщини – це аборигенне «руське» населення, що внаслідок замкненості сільського життя в минулому й віддаленості від великих адміністративно-політичних і промислових центрів, головних комунікаційних сполучень у новий час залишалося сталим у генетичному відношенні принаймні з часів Київської Русі. Вони стійко зберігали аж до початку XX століття «руську» самосвідомість. Перебуваючи на периферії і водночас перехресті формування східнослов’янських народів, вони називали себе «русинами». При цьому категорично відмежовувалися від росіян («кацапів», «москалів» – у їхній мові). До назви «Литвини» ставилися негативно, вважаючи її образливою. Українська свідомість, як і самоназва «українці», остаточно утвердилася серед жителів півночі України в 1920-ті роки.
Литвини – етнографічна група українського етносу, яка формувалася на перетині двох етноконтактних зон: українсько-білоруської та українсько-російської (російської в сенсі тих територій, які були загарбані і зараз знаходяться під росією). Територією формування литвинів були землі на схід від Десни, – власне, Сіверські землі, котрі колись включали не лише північно-східні частини Сумщини та Чернігівщини, але й ряд суміжних з Україною районів Гомельської області Білорусі й Орловської, Брянської та Курської областей Росії.
Назва «Литвини» з’являється в історичних документах з XIV ст., тобто з того часу, коли значна частина білоруських та українських земель стала підпорядкована Великому князівству Литовському. Тоді ця назва виступала як політонім – позначення громадян литовської держави. Щодо етнічної приналежності, то вона (як серед українців, так і серед білорусів та росіян) виражалася в етнонімічних формах із коренем «рус» – русичі, руські, русини.
Спільність етнонімів, близькість мов і культур, а також літописні свідчення про єдність походження населення Київської Русі давали підстави багатьом іноземним авторам вважати «Люд литовський, руський та московський тією ж самою Руссю, тим же самим племенем». Такої позиції дотримувалося і чимало вітчизняних дослідників та діячів культури, причому не стільки російських, скільки українських та білоруських (Ф. Бенешовський, М. Смотрицький, В. Георгієвич, Ф. Скорина). Однак науковий аналіз показує, що навіть у давні часи це були різні народи, сформовані у різних історичних умовах та політичних ситуаціях. Причому роздільне історичне існування кожного з них сприяло утвердженню на рівні побутової самосвідомості неадекватних назв і самоназв. Більшість представників усіх указаних етносів, як правило, лише себе вважали руськими, а сусідів визначали іншими назвами: українці та росіяни називали білорусів литвинами, білоруси росіян – московитами або новгородцями чи псковичами, українців – козаками, черкасами, сіверянами. На рівні ж держави всі називалися литвинами, котрі в офіційних документах, однак, диференціювалися у досить незвичайний спосіб: «литвини руського роду», «литвини грецького закону» і т.д. Починаючи з XVII ст., у зв’язку з примусовим насадженням серед православних білорусів та українців греко-католицької віри, ареал етнонімів з коренем «рус» почав скорочуватися; їх замінили нові етнонімічні форми: литвини та білоруси – на території Білорусі, козаки, русини, українці – в українських землях. Мабуть, з цієї ж причини і українці Сіверщини, які на офіційному рівні продовжували іменуватися литвинами, тривалий час не вважали себе такими, як і, до речі, українцями, білорусами чи росіянами. Називаючись руськими, народом руським або козаками, вони, втім, усвідомлювали себе причетними до України та до Київської Русі. Недарма сіверяни, у тому числі литвини, найбільшою мірою зберегли давньоруські культурні й мовні елементи. І дотепер вони пом’якшують деякі займенники (йон, яна), вживають архаїчні слова (аброть, атаба, прісак, летась), куштують призабуті страви (вушка, кулагу, розінки), зберігають давньоруські весільні пісні – гукалки.
Тривале перебування українців Сіверщини у складі Великого князівства Литовського та Польщі, як і контактування з сусідніми народами – білорусами і росіянами, наклало відбиток на їхні культуру, побут, самосвідомість. На початок XIX ст. вони вже усвідомлювали себе литвинами – самобутньою етнографічною групою українців. Загальноукраїнська самосвідомість почала інтенсивно формуватися в них лише наприкінці XIX ст. Отже, як і інші етнографічні групи, литвини мають дворівневу самосвідомість: на рівні краю вважають себе литвинами, на рівні України – українцями.
Топонім – Литвини є полісемантичним, оскільки він не чистий етнонім, а несе в собі певний політичний зміст. Коли Україна знаходилася у складі Великого Князівства Литовського, на офіційному рівні всіх мешканців цієї держави іменували литвинами. Цей термін нетотожний самоназві литовці, які нині вважають себе титульною нацією своєї держави. Самі литовці, нині литовяй, у XV – XVI ст. були знані як жмудь, тим часом як білоруси переважно виступали як русь, русини, кривичі, а українці – як козаки, черкеси, руси, українці, тобто термін литвини на рівні державності означав громадянство, приналежність до цієї країни. Водночас литвинами, у вузькому розумінні цього слова, іменувались і певною мірою зберегла цей етнонім до сьогоднішнього часу невелика група жителів Чернігівського Полісся, а саме – давньої Сіверщини. Як відомо, у княжу добу існувало могутнє Новгород-Сіверське князівство, основу якого становила племінна група праукраїнців – сіверян. Згодом сіверське населення, що осіло по Десні, Сейму і Сулі, яке, згідно із записами Нестора-літописця, іменувалося север, сіверяни, іменувало себе севрюками. Вони зберігали ту ж саму традиційно-побутову культуру, що і власне сіверяни, і передали її своїм спадкоємцям, які згодом узвичаїли етнонім литвини для означення власної ідентичності. До цих пір обабіч Десни, особливо в районах поблизу Мени, Ріпок, Березни, Сосниці аж із заходом на територію сучасної Білорусії та Росії, місцеве населення зберігає свою субетнічну литвинську пам’ять. Воно традиційно займається рибальством, мисливством, збиральництвом, скотарством, згодом хліборобством (сіяли жито, просо, гречку, льон, коноплю), згодом вирощували картоплю, особливо для вигодовування свиней. Одяг виготовляли з конопляної тканини. Традиційними було і виробництво: зерно мололи за допомогою жорен або розбивали в борошно у ступах; вітряків та водяних млинів, як правило, не було.
Великої рогатої худоби було небагато. Коні використовувались як тягло. Дуже істотну допомогу у підтриманні життєдіяльності надавали природні екосистеми. Натуральне господарство підтримували місцеві майстри, які шили кожухи, кожушки, свитки, чоботи, інше взуття, робили бочки, ножі, сокири, лемехи, підкови, серпи, в лісах заготовляли смолу, деревне вугілля, лико, дьоготь.
Житло являло собою традиційну українську хату, тобто двокамерну або трикамерну споруду: хата-сіни або хата-сіни-хата. У хаті була піч, великий стіл, скриня, полаті. Мовні особливості говірки литвинів, безумовно, засвідчують їхню українську природу. Лексика литвинів переважно українська (хата, батько, бузок, чорногуз тощо), але спостерігаються деякі особливості, споріднені з білоруською мовою Гомельщини, де йде своєрідне вимовляння го і є типу сокиря, лєн та ін. Як засвідчує відомий дослідник сучасної культури субетносу литвинів В.Горленко, “Литвини колишньої Чернігівщини – це аборигенне “руське” населення, що внаслідок замкненості сільського життя в минулому й віддаленості від великих адміністративно-політичних і промислових центрів, головних комунікаційних сполучень в новий час залишалося сталим у генетичному відношенні принаймні з часів Київської Русі. Вони стійко зберігали аж до початку ХХ ст. “руську” [тобто українську] самосвідомість.
Перебуваючи на периферії і водночас перехресті формування східно-слов’янських народів, вони називали себе “рускімі”. При цьому категорично відмежовувалися від росіян (“кацапів”, “москалів” – у їхній мові)”… Українська самосвідомість як і самоназва “українці”, остаточно утвердилася серед жителів півночі України у 20-ті рр. ХХ ст. з утворенням УРСР і посиленням у зв’язку з цим їх різноманітних контактів з населенням інших районів України, із залученням до процесів консолідації української нації.
Ряд етнографічних груп українського етносу існувало на рівнинній території України – в Поліссі та в Середньому Придніпров’ї. Їх виникнення та існування було зумовлено різними причинами. Так, литвинами називали білорусів південного Полісся та сусідніх українців. Етнонім литвини пов’язаний з державно-політичними чинниками, він відносився до частини поліського населення, яке в XIV-XVI ст. входило до складу Литовської держави. До литвинів належить другий Президент України Леонід Кучма.