Співак Антін Мухарський поділився цікавою історією, якою став свідком в турецькому готелі. Орфографія і лексика поста збережена.
Антін Мухарський
“”СИНДРОМ ПОСТІЙНОЇ НАЙО**НОСТІ” (польове дослідження з ментальності пострадянської людини)
Значить так: лежу біля басейну у турецькому готелі, нікого не чіпаю, читаю стрічку ФБ, де ядучо надсміхаються над нинішнім президннтом України і раптом гульк – три тітки 50+ вагою по 120 кг кожна і такий зайобаний, дядечко в китайських шортах з мутними очима і поліетиленовим пакетом в руках. За говіркою чую – наші)) з Миколаєва, Харкова чи Маріуполя (а може й Луганська) , бо ‘гекають’ нещадно.
Стоять озираються
– Галя как ти думаєш, гдє люді полотєнца бєрут?
– А можєт за ніх дєньгі платіть надо?
– Толік, пойді в номєр, возьмі полотєнца…
– А можєт тут тожє лєжакі платниє?
– Ага, ляжєш, а оні потом счет на сто доларов тєбє випішут, я где-то такоє чітала.
– Свєтка, давай у басейна просто сядєм, ножкі пополощєм!
– Я с вамі дєвочкі…
– Толя, давай бєгом в номєр за полотєнцамі і чєрєшню прінєсі, которую я с обєда набрала і арбузік.
– А єщьо булочкі там в шкафу за одєждой в кульочкє, нєсі їх сюда… Кульок оставь, там абрікоси!
Дами, жручи абрикоси, йдуть до басейну, Толік сумно чалапає до готелю.
Одна пробує ногою воду.
– Нє знаю как і когда, но чуєт мойо серце в чем то оні нас обязатєльно на*бут. Вот всьо хорошо, только постоянно такоє ощущєніє, что нє можєт так хорошо всьо бить. Гдє подвох то?
– На*бут, на*бут. Как в Криму, помніш, в мєню на шашлик одна цєна, а потом за сто грамм счітают. Етім туркам тожє вєдь как-то вижівать надо.
– Ето точно: нє на*бьош, нє прожівьош!
Приходить Толік, приносить рушники, кавун та черешню в поліетиленових пакетах. Булочки.
Дами оголяють рихлі телеса, вмощуються на рушниках поруч з басейном, починають жерти.
Уважний робітник готелю намагається піднести їм столик, хоче підкоти ліжак. Ті машуть руками, мовляв ‘нє надо’, ‘ми самі как то так по сємєйному разбєрьомся’. В очах, паніка, страх і часом відчай.
Радянських людей завжди легко впізнати по цій настороженості, удаваній набундюченості, та одвічній підозрілості в очах. Їх най*бували рівно стільки, скільки найобували вони.
Цей постійний, перманентний страх радянської людини бути або най*баним, або викритим у власному бажанні когось на*бати і називається в жлобології ‘синдромом постійної най*баності’.
Всім гарного дня))))
P.S. Сама собою напрошується аналогія з нинішнім президентом та його виборцями))”