Військове мистецтво давніх цивілізацій на території України: ранні слов’яни, їх військо та зброя

Територія України займає ключову позицію у процесі формування слов’янського етносу. Саме тут, а також у суміжних районах Польщі, Білорусі та Росії археологами виявлено найдавніші слов’янські старожитності. Звідси бере початок широке розселення слов’ян на просторах Центральної Європи та Балканського півострова у VI–VIII ст. Перші ж згадки про слов’ян на теренах сучасної України належать до І–ІІ ст. – під іменем венедів вони фігурують в працях римських авторів. У V ст. венеди стали спільною етнічною основою для формування південних і західних слов’ян – склавинів, які розселилися від Балкан до Вісли, та антів – предків українців, які заселили територію між Дністром та Сіверським Дінцем. Про це пишуть Ветерани.

808

Формування слов’янського етносу припало на час великого переселення народів. Експансія, що відбувалась у західному і південному напрямках, супроводжувалась неминучими конфліктами з місцевим населенням та державами – насамперед, Візантією. Візантійський історик Прокопій Кесарійський так змальовував слов’янське військо: „Вступаючи ж в битву, більшість йде на ворога пішими, маючи невеликі щити і списи в руках, панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі ж не мають [на собі] ні хітона, ні [грубого] плаща, але, пристосувавши тільки штани, що прикривають соромні частини, так і вступають у сутичку з ворогами”.

У середині І тисячоліття у слов’ян формуються три основні форми організації війська: народне ополчення – найбільш масове, коли до участі у бойових діях залучались практично всі здатні носити зброю чоловіки племені чи племінного об’єднання; вільні дружини – добровільні об’єднання професійних воїнів, що могли досить часто змінювати свій склад; князівські дружини – постійні військові контингенти, що гуртувалися довкола представників племінної еліти.

Народне ополчення було найдавнішою формою організації війська. У часи раннього Середньовіччя вправне володіння зброєю було нормою для будь-якого дорослого чоловіка – адже йшлося не так про престиж і соціальний статус, як про елементарне виживання. Військовий потенціал одного племені можна оцінити приблизно в 500–1000 воїнівоб’єднане військо декількох племен могло досягати чисельності 5–10 тис. чол. Однак потрібно також враховувати складність „мобілізаційних заходів” через значну розсіяність населення. Крайні точки розселення племені могли знаходитись на відстанях 100 і більше кілометрів – тобто, декількох денних переходів. Така ситуація потребувала налагодженої системи зв’язку та сповіщення.

806

Друга форма організації війська – вільні дружини – формуються як групи воїнів, які під проводом ватажка шукали щастя у набігах і грабунках чужих територій. Вони не поривали зі своїм родовим середовищем і в разі потреби складали кістяк племінного війська. Дружинники, порівняно з більшістю ополчення, мали низку переваг: більший бойовий досвід, знання тактики й озброєння противника, його мови (принаймні, в обсязі, достатньому для ведення розвідки й допиту полонених). З середини VI ст. вільні дружини наймаються на службу до візантійської армії.

810

З огляду на демографічні та економічні чинники слов’янські дружинні контингенти не могли бути надто великими й навряд чи постійними. Якщо у племені й існувала постійна дружина, то кількісно вона не перевищувала декількох десятків осіб. Ця племінна дружина, разом з вождем, утворювала своєрідний „офіцерський корпус” – кістяк війська. Вільні дружини були контингентами, що приєднувались до постійних дружин за різних обставин. Вояки, що належали до них, мали різний статус: власне у вільній дружині (під час набігу чи служби за наймом у Візантії) вони були „рядовими”, а коли збиралось ополчення, то, з огляду на бойовий досвід, ставали „сержантами”. Саме ж ополчення ставало до зброї лише за нагальної потреби й утворювало рядовий склад війська.

Основну масу слов’янського війська становила легкоозброєна піхота. Поряд із тим, знахідки елементів вершницького спорядження та кінської збруї вже серед найбільш ранніх слов’янських пам’яток дозволяють стверджувати, що слов’яни мали й кінні загони. Тогочасні автори акцентують увагу на тому, що у слов’ян піхота було основним родом військ, кіннота ж відігравала допоміжну роль. Підтверджує це і той факт, що кочівники (наприклад, авари) часто залучали до своїх армій слов’янські контингенти – а ці народи потребували у війні саме піхотинців, адже кінноту мали власну.

811

У VII ст. вже фіксується поділ слов’янського війська за видами озброєння: у візантійських джерелах є згадки про лучників, щитоносців, легкоозброєних воїнів, списометальників, пращників і навіть манганаріїв (цим терміном візантійці позначали фахівців, що будували та обслуговували облогові машини).

Слов’яни були відомі сусіднім народам як достатньо вправні фахівці у подоланні водних перешкод, однак військового флоту вони фактично не мали. Човни-однодревки використовувались, здебільшого, для перевезення військ і проведення „десантних операцій”. Примітивна конструкція та невеликі розміри таких кораблів не дозволяли їм гідно протистояти кораблям тогочасного візантійського флоту.

812

Основне озброєння слов’янського пішого воїна складалося з одного або декількох метальних списів та щита (останній не був обов’язковим елементом). Списи-дротики могли використовуватись і як метальна зброя, і для фехтування. Знайдені археологами наконечники списів представлені двома різновидами: перші – це масивні вироби завдовжки близько 20 см з листоподібним або полум’яподібним пером, укріпленим ребром жорсткості; другі – порівняно невеликі, трикутні (рідше ромбовидні чи листовидні) наконечники з шипом у нижній частині пера, який заважав витягти дротик із пробитого щита, обладунка чи рани. Воїн мав два-три списи-дротики, один із яких метав у ворога, а решту застосовував у рукопашній сутичці. Існує припущення, що слов’янські воїни у ближньому бою могли фехтувати двома дротиками одночасно – по одному у кожній руці (цим пояснюється обмежене використання щита).

813
814

Приблизно з VI ст. у слов’ян набувають певного поширення бойові сокири (у тому числі й сокири-чекани).Пізніше, у VIII ст. з’являються булави й кістені. Клинкова зброя – мечі – судячи з писемних джерел, застосовувалась слов’янами з кінця VI ст., однак найдавніші археологічні знахідки такої зброї належать до другої половини VIII ст. Поширення такої зброї зумовлювалось тим, що саме у VIII ст. у більшості племен виокремлюється дружинна верства – професійні воїни, які присвячували своє життя виключно військовій справі. Майстерне володіння клинковою зброєю потребувало постійних тренувань та практики, а єдиною категорією, що мала можливість вдосконалювати це мистецтво, були саме дружинники. До того ж, їхній особливий соціальний статус передбачав певний елемент престижності, наочним атрибутом якого у Середньовіччі був саме меч.Характерно, що сам термін „меч” – кельтський за походженням (можливо, запозичений через германські мови).

Метальна зброя була представлена луками, причому слов’янські луки були дерев’яними, на відміну від композитних (складених з дерев’яних й кістяних деталей) луків кочовиків. За своїми характеристиками дерев’яні луки суттєво поступались композитним – вони були, більшою мірою, не бойовою, а мисливською зброєю.

Найпоширенішим видом захисної зброї був щит (термін „щит” теж кельтського походження). Ранні слов’янські щити були невеликими – діаметром близько 40 см у піхотинців і 60 см – у кіннотників. У сутичці довжина дротика дозволяла тримати противника, озброєного клинковою зброєю, на відстані, з якої не можна було завдавати рублячі удари, а відбивати колючі випади можна було й невеликим легким щитом. Поряд із тим, візантійські джерела зазначають, що частина воїнів мала великі щити – „міцні, але такі, що важко переносити”. Незважаючи на різницю в розмірах усі слов’янські щити мали подібну конструкцію. Вони виготовлялись виключно з органічних матеріалів (деревини та шкіри), жодних металевих деталей досі не виявлено.

Із середини VII ст. в археологічних пам’ятках трапляються знахідки елементів обладунків – фрагментів кольчужного полотна. Ймовірно, вони не були частинами кольчужних сорочок, а нашивались на полотняний чи шкіряний одяг для захисту найбільш вразливих ділянок тіла. У VIII ст., поряд із кольчугою, у вжиток входить пластинчатий обладунок. Шоломи були вкрай рідкісними – переважно, германського походження (сам термін „шолом” запозичений з германських мов).

Загалом упродовж раннього Середньовіччя (V-IX ст.) слов’янське військове спорядження зазнало досить незначних змін, головним джерелом яких були запозичення від інших народів. Провідним залишався базовий комплект – декілька списів і щит. Військова потужність нарощувалась завдяки підвищенню майстерності у володінні традиційною зброєю, а не за рахунок ускладнення та посилення озброєння.

815

Тактику, яку застосовували слов’яни, можна відтворити за даними, що наводять їх противники – візантійці: „…вони [слов’яни] ані бойового порядку не знають, ані битися у правильному бою не прагнуть, ані показуватись у місцях відкритих та рівних не бажають”. Виходячи з цього можна стверджувати, що слов’яни, не маючи ще регулярної військової організації,робили ставку на індивідуальні дії окремого бійця. Це змушувало їх застосовувати відповідні прийоми, що дозволяли нейтралізувати переваги регулярної візантійської армії. Чи не основним способом ведення війни для слов’ян були засідки. Усі джерела відзначають їхній хист у влаштуванні засідок, зокрема у виборі найбільш вигідних позицій для них: у місцях лісистих, вузьких та урвищах. Звідси й рекомендація, яку дають візантійські автори своїм воєначальникам – вести війну проти слов’ян взимку, коли відсутність листя на деревах ускладнювала влаштування засідок, а сліди на снігу дозволяли вистежувати противника. Улітку ж рекомендувалося триматися виключно відкритих ділянок місцевості. Іншою особливістю слов’янської тактики було ведення бойових дій вночі. В темну пору доби візантійці воювати не любили, бо командир не міг спостерігати за перебігом бою, а, отже, й втручатись в разі необхідності. Для слов’ян же з їхньою опорою на індивідуальні дії ніч була не перешкодою, а, навпаки, союзником. Навички у влаштуванні засідок та вміння вдало маскуватись слов’яни використовували і для розвідки, зокрема – для захоплення „язиків”.

Ще один тактичний прийом, який часто використовували слов’яни – імітація відступу або втечі з подальшим нападом на порушені бойові порядки ворога. Не менш важливе місце в тактичному арсеналі посідав раптовий напад, під час якого слов’яни максимально намагались використати особливості місцевості для прихованого зближення з ворогом. Крім того, вони не робили спроб битися з переважаючим кількісно ворогом, роблячи наскоки лише на ті об’єкти, які були їм під силу. Рішення про здійснення нападу чи відмову від нього приймалось залежно від результатів розвідки.

Несподівані напади передбачали здатність здійснювати приховані й стрімкі переміщення. У слов’ян вміння маскуватись доповнювалось легкістю й оперативністю здійснення переходів та маневрів. За таких обставин відсутність важкого озброєння, зокрема обладунку, що на перший погляд видавалася суттєвим недоліком, насправді ставала перевагою. Крім спрощення маршів, вона забезпечувала легкість і нескутість рухів у бою, що дозволяло ухилятись від метальних снарядів противника, а також підвищувала здатність маскуватись. Групи слов’янських воїнів були позбавлені таких демаскуючих факторів, як брязкіт і блиск обладунків. Крім того, завдяки простому (навіть примітивному) бойовому спорядженню слов’янські воїни завжди перебували у кількасекундній бойовій готовності, натомість важка піхота, не кажучи вже про кінноту, для підготовки до бою потребувала значно тривалішого часу.

Якщо ж слов’янам доводилось стикатись з противником у полі, то вони намагалися зустріти ворога на оборонній позиції, а не атакувати його. Тут, знову-таки, враховувались особливості озброєння: метати дротики зручніше із стаціонарної позиції, що дає змогу правильно оцінити відстань до цілі й розрахувати силу кидка. До атаки слов’яни переходили тільки проти деморалізованого чи явно ослабленого ворога – тут йшлося більше про переслідування, а не про намагання натиском вибити ворога з його позицій.

Для переміщення військ слов’яни іноді використовували ріки, однак переважно їхні військові марші здійснювались пішим порядком. Це гарантувало більшу безпеку переміщень (човни на воді легко помітити, вони є досить зручною мішенню, та й атакувати ворога з води складніше). Здійснюючи ж марш через лісові масиви чи гористі місцевості, слов’яни перебували у звичній для себе, а отже, виграшній позиції, і дозволяло скористатись будь-яким тактичним прийомом. 

Слов’янське військо, за висновком Є. Синиці, „виступало як триєдина система: люди – озброєння – тактичні прийоми”. Фізично та психологічно загартовані воїни, які з дитинства опановували військове ремесло, були здатні виконувати найскладніші завдання, досконало володіючи примітивною (з точки зору сусідніх народів) зброєю. Саме така зброя найкраще відповідала тактичним прийомам, які застосовувались слов’янами. Поєднання трьох вказаних елементів військової могутності, а також здоровий баланс між традиціями й новаторством у військовій сфері стали запорукою успіхів слов’ян на полі бою. 

Роміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання на Файна сторінка заборонено.

Вподобайте нас у Facebook і все буде файно!