Головне Минуле

Варто знати. Як нам прищеплювали комплекс меншовартості черз фальш історії

Мадам Фіке, тобто російська імператриця Катерина ІІ, добре влаштувавшись на троні, почала цікавитися історією Русі та Московії. Зважте, на той час у 60-ті та 70-ті роки XVIII століття цілісної історичної імперської науки не існувало.

Десь у 1692 році боярин Лизлов Андрій Іванович написав першу цілісну історію під назвою «Скуфійська історія», та московська влада заборонила її навіть друкувати. Хоча вона ходила серед знаті у рукописному варіанті. Уже наприкінці 40-х років ХVIII століття

Татіщев Василь Нікітович написав книгу «Історія Російская з самих дрєвніх врємен». Та її теж заборонили, визнавши шкідливою. Згодом навіть рукописи Татіщева були знищені. Багато хто з істориків вважають, що ті рукописи прибрала до своїх рук сама Катерина.

Нагадаю, що ще за Петра І вийшов Указ з повелінням звезти до Москви геть усі архіви та першодруки. Катерина ІІ перевидала той указ, але вже з погрозами за невиконання. Отож, всі архіви Русі-України були пограбовані вщент і вивезені до Москви. Щось подібне було вчинено і з архівами інших народів, що тоді входили до російської імперії.

У 1884 році було видано щоденник, що називався «Памятниє запіскі А.В. Храповіцкого статс-сєкрєтаря Імпєратріци Катєріни ІІ» (під редакцією ак. В.О.Ключевского). За цим щоденником Катерина ІІ 4 грудня 1783 року видала Указ, яким повеліла створити «Комісію для составлєнія запісок о дрєвнєй історії, прєімущєствєнно Росії» под начальством і наблюдєнієм графа А.П. Шувалова». Читаємо з цього Указу «… назначіть до 10 чєловєк, коториє совокупнимі трудамі составілі би полєзниє запіскі о дрєвнєй історії, прєімуществєнно же касающієся Росії, дєлая краткіє випіскі із дрєвніх рускіх лєтопісєй і інозємних пісатєлєй по ізвєстному (Катерині ІІ) своєобразному плану.

Еті учьониє составляют «собраніє», но їх ізбіраєт Шувалов… і прєдставляєт імпєратріце. Мєжду члєнамі етого собранія должно бить трі ілі четирє чєловєка, нє обрємєньонних другімі должностямі ілі достаточно досужіх, чтоби трудіться над етім поручєнним ім дєлом, получая за етот труд особоє вознаграждєніє. Собраніє будєт состоять под височайшим покровітєльством. Начальствуюшій над нім прєдставляєт Імпєратріце труди собранія, коториє с єйо дозволєнія пєчатаются в вольной тіпографії…».

Там є дуже багато цікавих записів. Один з них зроблено 24 вересня 1791 року. «Позван, і часть врємєні читалі мнє Россійскую Історію. Тут єсть прімєчаніє о Татарах і іх сілє прі нашествії іх на Русь. Жизнь святого Алєксандра Нєвского, без чудес».

Страшне свідчення. Катерина ІІ та Храповицький знали про існування іншої версії життя Олександра Невського. Але нам повідали саме ті «чудеса».

Далі Храповицький пише: 23 червня 1791 року. «Прінялісь за Російскую історію; говорілі со мной о Нєсторє. Я (Храповицький) nous l’avons vri en original» Тобто з французької – МИ ЙОГО БАЧИЛИ В ОРИГІНАЛІ. Сподіваюсь, ви пам’ятаєте, що Нестор написав «Повість врем’яних літ».

Натомість на сцену фальшування спливає одна особа – Герард Фрідріх Міллєр – російський професор історії, запрошений з тодішньої Німеччини до Москви ще Пєтром І. Він був винятково догідливою особою всім царям, а особливо Катерині ІІ. Саме Міллєр за наказом Катерини ІІ з 1773 по 1784 роки об’їхав усі міста та монастирі, вишукуючи та звозячи до Москви давні руські архіви та золотоординські стародруки.

Про це фальшування писати можна скільки завгодно, але ми маємо розуміти, що саме Катерині ІІ треба бути «вдячним» за сотні літописів, які з’явилися за часи її правління. Саме Н.М. Карамзін пише про те, що саме за Катерини ІІ з’явилися сотні літописів, такі як Пушкінський (Лаврентієвський), Троїцький, Іпатіївський, Хлєбніковський, Кенігсберзький, Ростовський, Воскресенський, Львівський, Архівський тощо. І саме Катерині ІІ «ми маємо бути вдячні» за остаточну втрату оригінального тексту «Повісті врем’яних літ» Великого Нестора.

Ну а повернувшись до «Скуфійської історії» відзначимо, що у бібліографії А. Лизлов не послався на жодний «Русскій лєтопісний свод», бо він тоді не знав про їх існування.

Між іншим, і Пьотр І також не знав про існування «Русскіх лєтопісних сводов», бо звертався до українця Феофана Прокоповича, аби той написав хоч якусь «Історію Росії».

Нижче наводимо декілька з сотень історичних прикладів фальшування нашої історії.

Каталаунська битва Аттіли з римлянами – як приклад іноземної брехні.

Давайте спочатку подивимося, що з приводі цієї битви пише МРЕ (Мала Радянська Енциклопедія)? Вибачайте, нічогісінько. Але під назвою «Каталаунські поля» ми можемо дещо прочитати: «…рівнина у Шампані (Франція) біля міста Труз, де 15 червня 451 року мала місце битва, у якій римський полководець Аецій за допомогою деяких германських племен відбив напад гунів на чолі з Аттілою. Битва на Каталаунських полях поклала кінець подальшому просуванню гунів до Галії та привела до розпаду гунського союзу».

Натомість варто з’ясувати ким були оті «войовничі гуни» і яким чином було покладено кінець їхньому просуванню до Галії (Франція)?

Читаємо далі МРЕ. «Гуни – обєднання кочових племен, котрі склалися на території Центральної Азії. Вперше зустрічаються у китайських літописах у 2356…2208 р.р. до н.л. під іменем хяньюнь та хуньюй. Гуни займалися кочовим скотарством, а також мисливством. В останні століття до н.л. у гунів мало місце розкладання родового устрою; було розвинуте рабство. Наприкінці 3 ст. до н.л. у Північному Китаї склалося велике об’єднання гунів. Основне ядро об’єднання складалося з союзу 24 племен, кожне з яких мало вождя зі спадковою владою. На чолі союзу стояла Рада вождів, котра вибирала Верховного вождя та вирішувала питання війни і миру. Відсутність щільних зв’язків між племенами, розгром гунів Китаєм наприкінці 2 ст. до н.л., а також повстання динлинів, ухуанів та усунів у 68 р. до н.л. призвело до розпаду союзу та розділення гунів на дві частини (55 р. до н.л.).

Південні гуни примкнули до Китаю, Північні гуни перекочували до Середньої Азії, до Східного Казахстану, а потім на Захід, утворивши потужний союз. У 70-х роках ІV ст. н.л. гуни напали на аланів, готів та Римську Імперію. Наприкінці IV ст. н.л. союз гунів займав територію від Дону до Карпат. Під проводом Аттіли гуни вторглися до Західної Європи, але після битви на Каталаунських полях (451 р.) були змушені відступити. Після смерті Аттіли (453 р.) союз гунів розпався і вони розсіялися по різним областям (Панонія, Дакія, Іран тощо).

Цікаве розпадання гунського союзу, дійсно цікаве? Чомусь ВСІ держави та народи після розпадання Радянського Союзу залишилися на свої місцях, а гуни (такі дивні племена) цілими племенами-народами повтікали у різні боки і навіть добігли до Ірану. Цікаво? І ще є цікавим трактування назви гуни, яка чомусь витікає з китайських «хяньюнь» та «хуньюй». Даруйте, панове, але слова-назви «хяньюнь» та «хуньюй» так схожі на слово «гуни», як китайське слово «хунвейбіни» на західне «хіппі».

А може розгадка цього загадкового народу лежить на поверхні? Адже ще Візантійський патріарх Прокл (434 –447 р.р.) у своїй доповіді з приводу нашестя так званих гунів пригадав біблійний народ «Рош» (Ієзекеїл, 38,2), і він не помилився, адже так звані гуни та руси – це один і той же народ, котрий мав самоназву русини, русичі.

Дехто може спитати, чому Прокл напряму не назвав народ «рос»? Відповідь є дуже простою – у ті часи було загальновідомим, що гуни та руси – це різні назви одного народу.

Ми й сьогодні народ, котрий має самоназву «модяр», називаємо угорцями, венграми тощо.

Але заглибимося і далі у МРЕ. Про Римську імперію там говориться: «… У 395 р. імперія офіційно розділилася на Західну та Східну. У 410 році вестготи оволоділи Римом і пограбували його. Галія та Іспанія були охоплені повстанням багаудів. У 476 році вождь найманців Одоакр скинув останнього західно-римського імператора Ромула Августула. Ця дата вважається роком падіння рабовласницької Західної імперії».

Щодо Одоакра, то у МРЕ написано: «Одоакр (Odoacer) командир однієї з найманих германських дружин, що знаходилася на службі у імператорів Західно-Римської імперії; походить від племені скирів.

Поєднавши різноплемінні загони повсталих найманців, Одоакр у 476 році скинув останнього західноримського імператора Ромула Августула і захопив верховну владу у Італії. У 493 році держава Одоакра була завойована остготами, а самого Одоакра було убито».

Цікаво, чи не той це Одоакр, про якого згадував у 1648 році гетьман України Богдан Хмельницький з приводу війни з поляками та жидами-орендарями і звертався з відозвою до козаків, у якій він закликав їх слідувати прикладу своїх славних та войовничих пращурів, котрі під керівництвом Одоацера (Одоакра) 14 років володіли Римом? Якщо так, то пора вже розплющити очі нашим «науковцям» від історії і побачити, що ще у XVII ст.. українські козаки вважали Одоакра та його русинів своїми прямими пращурами.

Таким чином, гуни не є гунами, а праукраїнцями – русичами, а Одоакр не був германцем, а був нашим співвітчизником українцем – русичем.

А щодо того, що римський полководець Аецій «зупинив» просування гунів-русичів до Західної Європи, то варто згадати той факт, що після його так званої «зупинки» на Каталаунських (Франція) полях Аттіла, маючи безліч озброєних воїнів-русичів, осадив Рим, а у полководця Аеція не було жодного солдата для «повторної зупинки» наших козаків вже біля Риму. Справа, як відомо, закінчилася тим, що Аттілі за збереження Риму, цього на той час розбійного кубла, пропонувала свою руку сама дочка імператора Гонорія, а папа Лев I особисто, стоячи на колінах, просив його про це. Справа була закінчена тим, що Рим заплатив дуже велику контрибуцію золотом нашому князеві, а Гонорія так і залишилася при своїх інтересах.

Посольство ромеїв до Аттіли – як приклад російсько-радянської брехні.

Коли у 1972 році українець Іван Білик видав свій роман «Меч Арея», то від радянської влади він отримав 5 років ув’язнення «за написання ідейно хибного й ворожого роману». Виникає запитання – чим так налякав Іван Білик оту «радянську владу», видавши історичний роман, котрий ґрунтувався на записках візантійського історика Пріска Панійського, секретаря грецького посла до Київського царя Аттіли (Богдана Гатили) від імператора Феодосія ІІ. «Злочин» Івана Білика полягав у тому, що він на історичних документах довів, що «гуни», «скіфи» та «сармати» є одним народом, який мав назву «русини» або «русичі», і котрий сьогодні має самоназву – українці.

Пріск Панійський, котрий подорожує країною гунів, увесь час говорить нам про «скіфів». І це тоді, коли, після зникнення самих скіфів з політичної та географічної арени світу нібито минуло вже близько восьми сторіч, звичайно, якщо вірити росіянинові Карамзіну.

Там, де Пріск Панійський описує зустріч Аттіли з мешканцями столиці, виникають зовсім виразні асоціації. Мимоволі починаєш думати, пише Іван Білик: звідки знайомий нам цей ритуал вітання прибулого шановного мандрівника? Аттілу зустрічав хор дівчат, співаючи йому славу, а дружина першого сановника піднесла йому хліб-сіль. Натомість історик зазначає: «Такий звичай вважається у скіфів знаком високої пошани».

Ми більш-менш добре уявляємо собі придворні і народні звичаї східних народів і племен, у тому числі угро-фінських, тюрських та монгольських. А цей звичай відомий нам з пам’яток Х–ХІІІ сторіч, і він належить нашому народові. Якщо викликає сумнів отой, описаний Пріском, хор дівчат, що співали своєму цареві скіфських пісень, то «хліб-сіль» промовляє виразніше. Цей звичай міг народитися в народу, який споконвіку займається хліборобством, а ніяк не у кочових скотарських племен.

Вже далеко за Дунаєм писав у своїх нотатках Пріск Панійський про пересування посольства та його побут у дорозі: «Замість пшениці тепер нам давали просо, а замість вина – мед, саме так цей напій називається і сьогодні. Крім того, греки також отримували ячмінний напій, котрий Пріск називає камос, перекрутивши на грецький лад слово пиво. Годували греків також, як пише Пріск стравами. На щастя і сьогодні українці готують для себе та споживають саме страви…

Отже, греки, котрі, безперечно, добре знали і свою історію, і грізного царя Аттілу, який завдав їм стільки лиха, чудово пам’ятали: народ, що мешкав на північ від Чорного моря, звався двома іменами – скіфами і гунами. Натомість найвизначніший історик того часу, візантійський імператор Костянтин Багрянородний у творі «Про управління імперією» зазначає: «Цей народ ми називаємо скіфами або гунами. Щоправда, самі себе вони називають русами».

Хрищення Русі – як приклад церковно-релігійної брехні.

Що говорять хроніки, які дійшли до нас про хрищення Русі? «Повість врем’яних літ», Лаврентієвський список 1377 р.? Ось цікаве для нас місце у сучасній редакції: «Володимир повелів опрокинути ідолів – одних порубати, а інших спалити. Перуна ж він наказав прив’язати до хвоста коня і волочити його згори Боричівим узвозом до Ручая і приставив дванадцять мужів колотити його палицями».

Нібито картина справжнісінької наруги. Але давайте подивимося на цей текст, як він відтворений у справжній редакції: «…повеле кумири іспроверщи, ови ісещи, а другія огневі придати. Перуна ж повеле прив’язати коневі к хвосту і влещи з гори по Боричеву на Ручай, 12 мужа пристиви теті жезлем» У примітках додано: «Усі добавлені чи виправлені слова виділяються курсивом. Пропущені слова (в основному (?) це слова, помилково повторені писцем) не зумовлюються». Таким чином, курсив – це «добавлене чи виправлене». Замітимо також: древнє слово «теті» перекладено «колотити», хоча загалом «колотити» має у староруській приблизну відповідність зі словом «таті», та й слово «таті» означає убивати, різати, розбійничати. Значить, 12 мужів за наказом князя мали різати (убивати) дерев’яного ідола дерев’яними палицями? Повний нонсенс.

А якщо детальніше розібратися, то древнє «теті» має досить точне значення – шанувати як батька та матір, надавати почесті. Саме тому сьогодні: тато – батько, тьотя – сестра матері, тесть – батько дружини, теща – мати дружини (нажаль, цими перекладами займалися не українці). Таку шану насправді віддавали зображенням богів: русичі завжди сприймали богів за своїх пращурів.

Далі, у сучасній редакції добавлено слово «взвоз», якого не має у оригіналі. Той, хто не знає української перекладає його як «везти». Але будь-який українець знає, що узвозом називається схил, гора. А на Боричевім узвозі саме і знаходився Пантеон дванадцяти Богів. Літопис же констатує: дерев’яні зображення богів були витягнуті із землі, перевезені Боричевим узвозом (чи перевезений тільки один Перун, що сприймався на Русі як покровитель князівської влади та бойової сили княжої дружини (бо кмити – козаки – наслідували Синам Грома Гіперборії) і у супроводі почесного ескорту волхвів (жезл – укр. патериця, відзнака волхвів), доставлений до Ручая.

Що зберегла Північна Традиція про це? Відомо наступне. Після витягування зображення богів відбувся турнір витязів і було запалено священний вогонь. Зображення були на колісниці провезені перед капищем Рода, якому віддавали почесті не тільки як Першопочатку, Джерелу, але і як Порогу, Великій Межі. Далі вони були охрищені у Дніпрі, куди були доставлені через Ручай у супроводі 12 волхвів аж до самих Порогів (символічно до Великої Межі).

Дуже цікаво, якби Володимир справді вирішив знищувати і посрамляти богів, глумитися над ними, то як він так «мудро» вибрав ті ж води Дніпра, які наступного дня слугували б знаряддям залученням до християнської віри, хрищення?

Можуть заперечити на це: «Хрищення дерев’яного ідола – неможливо!» Дамо відповідь: таке було і не тільки у нашій землі; більш того, такий обряд регулярно проводять і зараз. У Відичній Індії на Новий рік ставлять ідола на пагорбі біля річки, а за деякий час (між святами Желі та Стрибога (7-19.01.) витягують це дерев’яне зображення і кидають у річку. А ідол цей не хтось, а Індра, якому тисячоліття вклоняються у Індії. То що це, систематичне глумління?

Періодичне віддання дерев’яного зображення бога воді чи вогню – це дуже древній Відичний обряд. Цей обряд має залучати увагу віруючого до того, що Зображене вище і довговічніше череди своїх конкретних священних зображень, бо його природа коріниться не у властивостях матеріалу, а в Природі Бога Єдиного. Цим розумінням Відизм і відрізняється від чужого нам язичництва. Коли на Русі ще до Володимира вибирали місце, де на річці ставити село чи місто, то за водою пускали дерев’яне зображення бога (частіше Перуна – покровителя козацтва та аристократії) і починали будувати там, де його приб’є до берега. «Де бог вибере», казали люди.

Ось що пише Київський Синопсис про дерев’яне зображення Перуна, яке князь Володимир пустив плисти по Дніпру. Люди, що стояли уздовж берега кричали «Видибай», що означало – випливай і подбай про нас. І бог насправді виплив, і це місце сприйняли настільки святим, що там побудували Видубицький монастир, у найстарішій Михайлівській церкві якого ви можете і зараз побачити зображення зірки Господа Ра, хреста Господа Дажбога та Всевидючого ока – Господа Пана і ще раз пересвідчитися, що наші пращури володіли знаннями Відо-Вістичного Православ’я і вміло користувалися ними.

Благочестивий Відо-Вістичний закон про священні зображення дожив і до наших днів. Ось що писав про звичаї старообрядців письменник В. Солоухін у документальному романі «Чаша». «Ікони, що вже дуже старі, старовіри знищують двома способами: або пускають за водою у річку, або спалюють».

Ось вам і поругання ідолів, нібито очевидне у древньому тексті, але загримоване різними додатками та виправленнями.

Виникає питання, чому ж спеціалісти – історики завжди «добавляють та виправляють»? Ми не хотіли б приписати тут комусь упередженість чи несумлінність. Причина, гадаю, у іншому. Отже, літописи (тобто копії, що послідовно знімаються з метою розмноження та збереження інформації) починаючи вже з ХІІ століття мають вставки у оригінальні тексти. Інформаційну війну винайшли не сьогодні. Досить тільки переіначити декілька слів у ключових документах, і цим буде закладено фундамент духовного протиріччя, які, на загал, обов’язково приведуть до заколотів та ослаблення держави. Саме таку вставку ми бачимо зразу ж після наведеного раніше Лаврентієвського літопису. «Великий Ти, Господи, і чудні справи Твої! Вчора ще був у пошані у людей, а сьогодні у нарузі»

За змістом та стилем ці фрази ніяк не вписуються у хроніку. Це не що інше, як цитата з проповіді про страсті Христові! Дуже вдало придуманий прийом. Приписаний ніби благочестивий фрагмент не викличе підозру у підробці у християн. Прямо нічого не сказано, а між тим дії Володимира у результаті присутності зразу за їх описом зазначеної фрази асоціюються саме з поруганням. Тому далі поступово вже само собою буде «добавлено чи виправлено» все, що «недостатнє» у цьому сенсі.

Прикладів подібної брехні, дії яких нагадують сучасне нейролінгвістичне програмування (НЛП), можна навести ще багато.

Інформаційна диверсія проводилася і продовжує проводитися за всіма правилами, наслідки «ходів» прораховуються набагато вперед. Ті, хто бажав ослаблення Русі досягли, чого хотіли. Релігія була протиставлена Відизмові, як ворожі. Це привело до духовної слабкості держави, що ми бачимо і донині. А духовно слабка нація не може побудувати економічно розвинутого суспільства, суспільства для людей, не може створити державу, яка має бути побудована на принципах любові та етики.

Міт про входження Ростово-Суздальської землі до Великого Київського Князівства – як приклад інформаційної брехні.

Це питання є детально дослідженим у книзі Володимира Білінського «Страна Моксель», за якою ми й цитуємо.

Як вже згадувалося вище, всі «общєрускіє лєтопісниє своди» тією чи іншою мірою були сфальшовані під безпосереднім керівництвом Катерини ІІ. Відомий російський академік О. О. Шахматов, вивчаючи ці так звані «общєрускіє лєтопісниє своди», з гіркотою константував: «Я заперечую саму можливість того, що Нестор знав літописне сказання в тому його вигляді, в якому воно дійшло до нас, у складі хоча б Початкового зводу». Як бачимо, найкращий російський знавець стародавніх літописів О.О. Шахматов (1864 – 1920 р.р.) також засвідчив факт фальшування геніального твору Нестора.

Виникає закономірне запитання: коли відбулося фальшування?

Радянські російські історики, розуміючи всю ганебність цього питання, у Великій Радянській Енциклопедії (1975 р.), розповідаючи про прихід у 862 році до слов’янських трьох братів: Рюрика, Синеуса та Трувора, постаралися надати питанню фальшування пояснення та узагальненого тлумачення: «Є думка, що Синеуса і Трувора не існувало, а звістка про них – результат неправильно прочитаного російським літописцем іноземного тексту, який повідомляє, що Рюрик прийшов до слов’янських земель зі своїм домом («синехус») та вірною дружиною («тру-воринг»)… Легенду про «покликання» варягів, що склалася у Новгороді, або Ладозі в ХІ ст., була використано під час редагування російськими борзописцями «Повісті врем’яних літ» для пояснення походження та прославлення російської князівської династії, засновником якої стали вважати Рюрика».

Більшовицькі історики-найманці, як то кажуть, стали тямущими по шкоді. Виявляється, Синеуса з Трувором не існувало. Відбулася звичайна підміна слів у стародавньому тексті. У такому випадку, цілком очевидно, напрошується подальше уточнення до «Повісті врем’яних літ». Необхідно, щоб «існувала думка», що призначення Синеуса та Трувора у землі чуді, мері та весі теж визнавалося звичайною вигадкою. Що є очевидним!

Тобто, за Радянською Енциклопедією землі мері, весі та чуді після 862 року династії Рюриковичів не належали і ними не успадковувалися. Однак про ці очевидні речі ВРЕ мовчить. Затято. Говорити про таке московським професорам невигідно.

Одночасно всі розуміють, що поняття «російська князівська династія» – винахід не ХІІ і не ХІІІ століть. Воно з’явилося значно пізніше, у ХVIII столітті. Тобто, маємо цілком єкатерининське напрацювання, про що забувати не слід.

Нас також підштовхують до думки, що уже у ХІІ столітті відбувалося фальшування літописів і саме чомусь у Києві. Адже коли давній літописець додавав до свого літопису витяги з чужих (данських) та коли спотворював «синехус» на Синеуса, а «тру-воринг» на Трувора і самовільно садив неіснуючих людей у чужі землі, щоб видати за свої, – це інакше як фальшуванням не називається.

Неможливо повірити, щоб київські літописці у ХІІ столітті фальшували літописи, які самі й писали, а тим більше, уже в ті часи мали у своєму розпорядженні данські літописні матеріали. Бо літописи тих віків були штучними, тобто існували в одиничних примірниках.

Якби «додатки» до стародавніх літописів були зроблені у ХІІ – ХІІІ століттях, то скажіть, будь ласка, навіщо московські можновладці вилучали стародавні писемні джерела у всіх народів Російської імперії? Робити подібне не мало сенсу. Навпаки, їх необхідно було залишати на місцях, щоб вони стали свідками романівської версії історії. Адже щось таки не влаштовувало московських правителів у тих раритетах, якщо вони навіть своїм професорам-лакеям погрожували: «Жоден аркуш (літописів) не може без дозволу Колегії бути повідомленим будь-кому сторонньому».

За поданням «Общерусских летописных сводов» у 882 році князь Олег зі своєю дружиною перебрався з Новгорода до Києва. З тих пір почалося становлення Великого Київського князівства – однієї з наймогутніших держав Європи Х –ХІІ століть.

Катерининська «комісія», фальшуючи «Общерусские летописные своды» і розповідаючи про князювання Олега, зробила чергову спробу «об’єднати» землі фінських племен із землями слов’ян. Вона додала до київських літописів слова – «весь» і «меря» – імена племен, що згадуються під 882 роком, які нібито брали участь у Олеговому поході на Київ, і вдруге – у 907 році, коли начебто брали участь у поході військ Олега на Костянтинополь.

Ці згадки про представництво фінських племен у військових походах Олегових дружин є звичайними літописними «додатками» єкатерининської «комісії». Бо ми вже бачили, що землі фінських племен мері, муроми, весі та мещері не належали до володінь Рюриковичів, і Синеус та Трувор у них не сиділи. То є звичайною вигадкою.

Однак з цими іменами фінських племен єкатерининська «комісія» загралася. Похвалившись перемогами майбутніх «великоросів» над Києвом та Константинополем, Катерина ІІ разом зі своєю «комісією», нарешті, побачили потенційну небезпеку, що приховувалася за тим згадуванням. Настало Х століття – час розквіту Київської держави, а територія майбутньої Московії все ще була заселена фінськими племенами. Неймовірно!

Саме тому з цього часу (907 р.) назви фінських племен: марі, меря, весь та інші повністю зникають з «Общерусских летописных сводов».

Київські князі та інші літописці майже на 100 років повністю забувають про свої фінські володіння. Ані жодної згадки у літописах! Як у казці. Ось що засвідчив російський професор Д.О. Корсаков 1872 року: «З 913 до 988 року у літописах нічого не згадується про землю Ростовську». П’ять поколінь київських князів геть чисто забули про свої північні фінські землі.

І далі, російський професор Д.О. Корсаков ось так пояснив московський «процес переосмислення»: «На порозі цього періоду, на початку Х століття, саме ім’я Мері аборигенів країни, зникає у сенсі етнографічного терміну і замінюється через сторіччя, на початку ХІ століття, іншим терміном «землі Ростовської», а потім у половині… ХІ сторіччя одержує повну свою назву «Землі Ростовської і Зуздальської».
Як бачимо, і у Х столітті «земля Ростовська і Зуздальська» не входили до Київського князівства. Про ту землю навіть у катерининських літописах немає згадки.

Відповідно до «Общерусских летописных сводов» князь Володимир Великий у 988 році нібито направив княжити до ростово-суздальської землі своїх синів Бориса та Гліба: першого – до Ростову, другого – до Мурома. Натомість у літописі, як не дивно, геть-чисто відсутні пояснення, яким чином племена меря та мурома опинилися у Київському князівстві. Не варто переповідати ті давні події, бо вони є вигаданими і як «доважок брехні» (Н.Н. Карамзін) додані до стародавнього київського літопису.

Ще наприкінці ХІХ століття московську брехню про Бориса та Гліба спростував російський професор О.О. Шахматов. Нижче надаємо його наразі ніким не спростовані висновки: «Нестор повідомляє, що Гліб був при батькові, але після смерті останнього утік з Києва, побоюючись Святополка. Літопис говорить, що Борис отримав у долю Ростов, Нестор замість Ростова називає Володимир (Волинський). Літопис стверджує, що Глібовим уділом був Муром, Нестор подає все це так, що малолітній Гліб зовсім не був посаджений батьком на уділ. Важко припустити, щоб Нестор навмисне зіпсував літописне сказання».

Таким чином, професор О.О. Шахматов у властивому йому стилі довів, що князь Володимир Великий ніякого стосунку до ростово-суздальської землі не мав. А вигадка про призначення у фінську землю в 988 році його синів Бориса та Гліба, як і їх святість є брехнею пізніх часів, інспірованою християнськими борзописцями.

ВІДИЧНІ ПЛЕМЕНА

У «Велесовій книзі» – Руських Відах, подається цілком новий, відмінний від усталеного, космогонічний погляд на етнічну історію слов’ян (цитується за перекладом Б.І.Яценка, Київ, Велес, 2004):

Д6а. «Наші жерці про Віду турбуватися закликають, а вкрали її від нас! І ми нині так, як без бороди, і боїмося, що так і залишимося невігласами до кінця, не знаючи звідки ми».

Віди – найдревніші у світі пам’ятки літератури, що вміщують у собі основні концепції орійської думки. У них у мітологічній та релігійній формах сконцентровано всі існуючі на той час знання, а також викладено практичні рекомендації для жерців щодо правильного виконання релігійних обрядів тощо.

Віди складаються з семи основних збірок.

1. Риквіда (повна назва Риктавіда) – збірник релігійних гімнів мітологічного та космологічного змісту, тобто проречена віда.

2. Самавіда – зібрання наспівів, пісень, що реінтерпретують тексти Риквіди для їх використання в ритуально-обрядовій діяльності.

3. Атгарвавіда – зібрання текстів магічних заклять та формул.

4. Яджурвіда (Яюрвіда) – про відновні процеси здорового людського роду (акушерство).

5. Данурвіда – навчає військовій справі та охороні рідного краю від чужинців.

6. Чапавіда – викладається наука про майстерне виготовлення священної зброї, надаються правила догляди за зброєю та різноманітні замовляння для точного враження нею.

7. Брахмавіда –надаються заповітні основи пізнання духовного світу, його побудови та розвитку розумово-енергетичного складу світової свідомості загалом і духовної сили кожної людини.

До Від також належать тексти, які їх тлумачать, наприклад, Брахмани, у яких пояснюються мета й послідовність пожертви, а також правильність їх виконання. До такої літератури належала й інша частина Від – Упанішади, в яких, власне, й містяться засадничі ідеї давньоіндійської філософії, що згодом розроблялися філософськими школами або окремими філософськими течіями. До таких ідей належали орійські вчення про карму (кострубу), реінкарнацію душі, сансару, тотожність атмана та брахмана тощо. До орійських Від сьогодні також ставлять і такі епічні твори, як Рамаяна та Магабхарата.

Велесову книгу сьогодні також ставлять в один ряд з відичними творами.

Д7є. «І Дажбо нас народив од корови Замунь, і були ми кравенці і скіфи, анти, руси, боруси і сурожці».

За Відами, коровою Замунь називають нашу планету, тобто Землю.

Самоназва народу котрий мешкав у доісторичні часи на теренах України, була «сколоти». Скіфами нас називали греки, натомість звук «ф» був непритаманним руській-українській мові. Слово «скіфи», чи «скуфи» грецькою писалося як «скити», «скути». За Українським Звичаєм, що дійшов до нас за переказом Косуха О., Вільний спосіб життя, На правах рукопису, Київ, 2005, наша країна мала назву Скупа Українська. Отже греки, чуючи слово «скупа» записували його за своєю транслітерацією і називали нас «скупами», «скутами», «скитами» не розуміючи що це слово означає. А вже російські переписувачі історії трансформували грецьке слово у таке, яке дійшло до нас – скіфи. Щодо слова «кравенці», то наші науковці нічого, крім означення цього слова як «коровичі» (адже ми народилися від корови Замунь) не вбачають. Шкода, але у цьому слові неозброєним оком вбачається значення «кровники». Тобто, з Велесової книги, дошки 7є читається наступне:

«Дажбог нас народив на планеті Земля і були ми єдинокровними і об’єднаними: анти, руси, боруси і сурожці».

Знаючи, що за орійською відо-вістичною духовною парадигмою Дажбог є Господарем Пантеону Астрального світу, а астральний світ – це світ емоцій; знаючи, що емоції є тим програмуючим елементом сутності, котрий карбується у ДНК людини і творить її тіло, стає зрозумілою зазначена теза з ВК.

Д9а. «У той час був Богумир, муж Слави, і мав трьох дочок і двох синів. Ті бо водили худобу до степів і там жили в травах; батькові підкорялися і боялися, богів слухалися, і так розуму набирались. І тут мати їхня, яку звали Славуна, дбала про їхні потреби. І сказав якось Богумир:

«Се ми зробімо і мушу дочок своїх віддати і внучат доглядати». Так сказав і повози запряг і поїхав куди очі дивляться. І приїхав до дуба, що стояв у полі, і залишився на ніч біля вогнища свого. І побачив увечері мужів трьох на конях, що наближалися до нього. І сказали ті: «Здоров будь! І що шукаєш?»

Одповів їм Богумир про тугу свою. А вони відповіли, що самі в поході, щоб знайти жінок. Повернувся Богумир у степи свої і привів трьох мужів дочкам. Од них три роди пішли, і славні були. Од них походять деревляни, кривичі і поляни. Бо перша дочка Богумирова мала ім’я Древа, а друга Скрева, а третя Полева. Сини ж Богумирові мали імена Сіва і молодий Рус. Звідси походять сіверяни і руси. Три ж мужі були три вісники про ранок, полудень і вечір. Утворилися ті роди біля семи рік, де ми проживали за морем, у краю зеленому, коли худобу водили раніше ісходу до Карпатських гір. То було за тисячу триста років до Германаріха…»

Віди нашими пращурами передавалися із вуст до вуст, а коли стало можливим їх записати, то записувалися волхвами, для кращого розуміння простого люду, так званою «езоповою» мовою. Велесова книга не є винятком такого письма, варто тільки правильно його розуміти. Таким чином, на дошці 9а ВК закарбовано інформацію про божественне походження трьох племен (деревляни, кривичі та поляни) та двох духовних парадигм (шиваїзму та православ’я).

За орійською відо-вістичною духовною парадигмою, богиня Слава втілювала у собі Світ Богів (див. А. Кондратьєв, Відо-Вістичне Православ’я Русі-України, Русь, К. 2003 ). Щодо імені Богумир, то воно означає божественний світ, тобто Всесвіт. Імена трьох дочок (Древа, Скрива і Полева) є іменами трьох, божественного походження, племен, а імена двох синів (Сіва і Рус) – це імена двох найпотужніших у світі духовних течій – Шиваїзм та дохристиянського Православ’я, яке, перебріхуючи, згодом стали називати язичництвом. Як відомо, Шиваїзм за свого Господаря (Господа) має Шиву (Сіву, як його й досі називають у Індії), а Відо-вістичне Православ’я за Господа Першого Пантеону РА (Один, Еден). Натомість люди, що вклоняються Шиві називаються «шайви», а сповідальниками Ра є «русини» (расени), тобто сини Господа Ра.

Д7в, «Тут Русь зібрала свої сили і розбили гунів, утворивши Край Антів, а скуф Києву».

У Велесовій книзі посилання на мітичних гунів відсутнє. На жаль, більшість перекладачів ВК не бачать, або не хочуть бачити, що у Ю.Миролюбова, першого перекладача ВК, замість слова «гуни» написано «єгоуншти», тобто єговісти. На цьому також наголошує і В. Данилов, автор серії книг «Арийская империя, гибель и возрождение». Як говорять Віди, у епоху, що зветься Калі-Юга (почалася 18 лютого 3102 року до н.л.), на Землю приходить Господь Шива (Сіва) у личині диявола і зветься він Сіва-от, тобто це і є біблійний Сава-от. Символом Шиви є лінгам (чоловічий статевий орган), котрий древнєюдейською називається «єгова». Натомість Ягве (церква дуже часто плутає ці два імені), перекладається як «вічно юний». Отже, наші пращури послідовників релігії Єгови (юдеїв) називали єгоуншти, тобто єговісти. Таким чином, дощечку 7в треба читати: «Тут Русь зібрала свої сили і розбила єговістів (юдеїв), утворивши Країну Антів – Скупу Київську».

Орійський епос, що зберігся у Індії, також знає чимало літописних племен. Як пише Сергій Наливайко у книзі «Етнічна історія давньої України», «Магабхарата» подає романтично-драматичну оповідь про царя Яяті і п’ятьох його синів – Яду, Турвашу, Друх’ю, Ану, та Пуру – царів-епонімів п’яти однойменних племен. Причому якщо Яду і Турвашу були синами Яяті від законної дружини-брахманки, то Ану, Друх’ю і Пуру – від його таємної дружини-кшатрійки. Коли таємниця розкрилася, тесть-жрець прокляв молодого ще царя на довічну старість. Той слізно благав синів узяти його старість, а йому віддати свою молодість, але тільки Пуру – наймолодший з його синів, зважив на батькове прохання. Тож саме він, усупереч звичаю, став царем і родоначальником царської династії.

Для нас цей міт цікавий тим, що назви п’яти відичних племен – яду, турвашу, ану друх’ю і пуру – перегукуються з назвами слов’янських племен, котрі ще у літописні часи компактно мешкали поруч. Так, якщо ядави відповідають балтійським ятвягам, то з ними сусідили туровці, що співвідносяться з відичними турвашу. Причому як індійські (орійські) ядави мають іще дві назви – сатвати і данави, так і ятвяги мають дві інші назви – судовити та дайнови. Ще одне відичне плем’я, друх’ю, співвідноситься зі слов’янськими дреговичами, дрегвою. Прикметно те, як саме Яяті прокляв Друх’ю, коли той відмовив батькові в його проханні: «Ти зі своїм родом підеш у місця, де єдиним засобом пересування буде тобі човен або пліт, а сам ти будеш у своєму племені не царем, а лише ватажком». Ці слова дивовижно точно характеризують місцевість, на якій літописи згадують дреговичів. Що ж до назви ану, то її певно, можна зближувати з етнонімом анти.

Орійський епос знає і народ пуру, певно двійника літописних полян. У індійському міті Пуру протиставлений чотирьом своїм братам: він наймолодший, єдиний зважив на батькове прохання і віддав йому свою молодість, став царем, хоч ним, за давньою традицією мав стати найстарший брат. Подібне протиставлення бачимо і в руському літописі: на противагу дреговичам чи древлянам, полянам властива мирна і лагідна вдача, шанування батьків, вони мають шлюбний звичай, а не викрадають дружин на «бісівських ігрищах» тощо.

Плем’я пуру як найбільш чеснотливе й праведне знає ще «Риквіда». Похід до Індії Олександра Македонського у IV ст.. до н.л. застає цей народ у Пенджабі, де він зі своїм ватажком Пором (Пор – грецька передача імені Пуру) вчинив завойовнику відчайдушний опір, але зазнав поразки. Та Олександр, вражений мужністю Пора, нібито дарував йому життя і навіть залишив йому його царство.

Варто зауважити, що наявність у руських літописах та відичних творах однакових чи близьких назв племен не говорить про їх подвійність, а тільки засвідчує, що орійці у давнину принесли Віди до Індії, і робили вони це з однією метою, зберегти Віди для нащадків. Адже епоха Калі-Юга, це не тільки поява деструктивних релігій та падіння моралі, але й епоха занепаду істинних знань. І саме про збереження істинних знань піклувалися наші пращури.

З книги “Родова книга українця – Сшиток 2″

Автор книги Анатолій Ілліч Кондратьєв

Редакція може не поділяти думки авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації в матеріалах із посиланням на зовнішні джерела. Роміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання на LikeMe заборонено.