«Ой, тату». Монолог батька загuблої військової, медика Сабіни Галицької

Сабіна Галицька загuнyла 20 лютого 2018 року. Дівчині назавжди 24 роки

За час бойових дій на Донбасі загинули щонайменше 12 жінок-військовослужбовців. 15 жовтня куля снайпера російських гібридних сил забрала життя 36-річної Ярослави Никоненко з позивним «Гера»​. Про це розповідає Файна Сторінка із посиланням Радіо Свобода.

Попри пережиті інсульт та інфаркт, батько жінки Сергій Никоненко з 2014 року воював у батальйоні «Айдар»​. Він загинув у січні 2015-го в результаті обстрілу з «Градів»​. А рідна сестра «Гери», 26-річна Богдана, й досі продовжує службу.

За даними зведеної волонтерами «Книги пам’яті загиблих», наймолодшій загиблій військовій тепер назавжди 19 років. Алєся Бакланова на псевдо «Мала» була родом з Луганської області, служила у 92-й бригаді і рік тому загинула в районі шахти «Бутівка».

Принаймні троє з 12 загиблих військових були медиками. Вони прийшли на війну, щоб рятувати інших.

Луганська область, осінь 2017 року. У величезному військовому наметі, розбитому на території колишнього дитячого табору, між бойовими виходами відпочивають розвідники 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади. Молоді і в літах, колишні поліцейські ще від «злочинної влади», екс-журналісти і кадрові військові – вони б ніколи не перетнулися поза війною. А зараз ледь не синхронно відчищають берці від іржавої луганської глини і сперечаються про те, хто першим піде митися.

«Так-сссс, пацани! Мама вас хіба не вчила, що старших треба пропускати вперед? Всьо-всьо, я погнав. Одна нога тут — інша там. Але не буквально. Ну, ви «пойняли», – віджартовується один із розвідників з сивиною на скронях.

Він хапає відро із окропом прямо з плити, на півноги вдягає гумові шльопанці і з задоволеним обличчям переможця вибігає з намета.

Більшість не звертає увагу на «викрадення» гарячої води і продовжує займатися власними справами. Утім, вже за декілька хвилин, наче за командою, розвідники починають наперебій вітатися з білявою дівчиною, яка щойно зайшла в намет.

«Ой, хлопці! Я так скучила, ужас! Моя мама стільки всього передала! Ось вам, поки, пиріг, пригощайтеся! Але я ще зараз домашнього принесу!» – каже дівчина, і на її пухких щічках від усмішки з’являються ямочки.

У Сабіни не було позивного. У підрозділі її часто називали просто сонечко
У Сабіни не було позивного. У підрозділі її часто називали просто сонечко

Білявку, яку так тепло зустрічають розвідники, звати Сабіна Галицька. Дівчина — військовий медик, душа підрозділу і одна з небагатьох, хто немає позивного. За щирість і доброту у «десятці» її називають просто – сонечко.

20 лютого 2018 року поблизу селища Кримське Луганської області в автівку, де знаходилася 24-річна Сабіна, бойовики російських гібридних сил влучили протитанковою керованою ракетою (ПТКРом). Як потім в один голос скажуть побратими військової, «це була швидка, але жахлива смерть».

Про те, якою дівчина була за життя, і чому вирішила піти на війну, розповідає 56-річний батько загиблої медика Станіслав Галицький. Це – його монолог.

«​Але хто ж нас послухав? Вирішила та й поїхала…»​

«Сабіна росла щирою та відкритою дитиною. Клас у них був маленький – усього вісім чоловік. Там всі дружили з усіма: не було такого, щоб хлопчики окремо, а дівчатка окремо.

Малими діти виступали на свята – наприклад, на Андрія. Всі гарненько вдягалися, читали вірші та співали пісні на шкільній сцені.Мабуть єдине, що вже в дитинстві відрізняло доньку від інших дівчат, – те, що вона не боялася змій та жаб

Мабуть єдине, що вже в дитинстві відрізняло доньку від інших дівчат, – те, що вона не боялася змій та жаб. Малою легко могла назбирати цілу торбу живих жаб, а потім принести її на сусідське подвір’я і реготати з того, як пищать та підстрибують інші діти.

Після закінчення школи Сабіна вступила до медичного училища у Новограді-Волинському. Вирішила бути фельдшером, як і мама.

Родина у нас незаможна, у селі роботи немає, тому дружина, а потім і донька, працювали у сусідньому населеному пункті. Щоб дівчатам зручніше було добиратися на роботу, ми придбали на збереження квадроцикл. Сабіна любила їздити на ньому чимшвидше, але загалом кермувала обережно.

У 2016 році донька вирішила підписати контракт із ЗСУ. Сказала нам із дружиною щось на кшталт: «Я ж медик, що я тут сидітиму, коли мої руки так потрібні на передовій».«Я ж медик, що я тут сидітиму, коли мої руки так потрібні на передовій»

Ми були проти цього. Вмовляли Сабіну не йти в армію. Я служив і знаю, як це. Тільки у фільмах воно гарно виглядає, а насправді армія – це важка робота. Тим паче, коли війна. Але хто ж нас послухав? Вирішила та й поїхала…

Щойно потрапила у військо – одразу ж знайшла друзів. Завжди просила маму приготувати для них щось смачненьке і домашнє. Якось, пам’ятаю, ще на початку служби, Сабіна була на полігоні у Рівному. Відпросилася у командира заїхати додому, подзвонила і: «Мамо, приготуй, будь ласка, все домашнє!».

Сабіна Галицька пішла на війну, тому що була медиком і хотіла рятувати інших
Сабіна Галицька пішла на війну, тому що була медиком і хотіла рятувати інших

Тоді у нас була корова, а від неї – сир і молоко. Дівчата-сусідки рибу принесли. Загалом вийшла чимала передача. Дружина переймалася, що це ж було літо, могло і скиснути все. Набрала доньку, щоб попросити все поставити якось у холод на тому полігоні, а Сабіна каже: «Та де! Вже давно все з’їли!».

«​Обстріляли! Моїх обстріляли!»​

Про війну донька особливо не розповідала. Певно, не хотіла нас травмувати. Але щоразу, як вона приїздила додому у відпустку – їй постійно телефонували з фронту. Як засяде говорити по телефону — то один набере, то подруга якась військова. Я запитував: «Доню, ну що ти не відволічешся? Вони ж нікуди не подінуться!». А Сабіна казала: «Ой, тату, ну я не можу так. Це ж всі мої — я ж маю знати новини і знати, як вони там без мене».«Ой, тату, ну я не можу так. Це ж всі мої – я ж маю знати новини і знати, як вони там без мене»

Якось взимку донька ввечері вибігла зі своєї кімнати та й каже: «Обстріляли! Моїх обстріляли!». Виявилося, бойовики поцілили у їх табір в Луганській області. На щастя, всі залишилися живі, єдине що – згоріла якась частина речей.

Сабіна служила медиком у розвідці. Вона й справді дуже щиро переживала за своїх товаришів. І так само щиро засмучувалася, коли її не брали на виходи. Донька казала: «Нащо вони мене приймали тоді? Щоб я, медик, і що – сиділа в тилу? А раптом когось, не дай Боже, поранить? А я би рятувала, аби була поруч».

Незадовго до загибелі донька приїздила додому. Вона тоді наче поспішала кудись – хотіла всіх побачити, старалася довше бути з бабусею. Вже перед від’їздом почала скуповувати подарунки для своїх хлопців. Казала дружині: «Мамо, вони мені завжди привозять щось із відпусток! То і я хочу віддячити». Купила тоді купу цукерок, леза для гоління, якісь одеколони…

15 лютого, за п’ять днів до трагедії, Сабіна телефонувала мені, щоб запитати, які деталі потрібні мені для трактора. Її побратими знайшли якісь запчастини, а донька була напрочуд хазяйновитою – думала, може мені щось згодиться.

Про загибель доньки ми дізналися з мережі. Сестра дружини прочитала все в інтернеті. Потім дружина почала дзвонити до дончиних побратимів: один з них таки взяв слухавку і підтвердив, що Сабіни немає. Сказав, що в їх машину влучила ворожа ПТКР: донька загинула на місці, а ще одному хлопчику перебило ноги.Сказав, що в їх машину влучила ворожа ПТКР: донька загинула на місці, а ще одному хлопчику перебило ноги

Я в той день був на роботі. Працюю шофером на пожежній станції у сусідньому населеному пункті. Дружина подзвонила близько 23:00, розповіла все. Відстань до дому – приблизно 6 км. Я тоді не просив нікого підвезти мене – йшов пішки. Бо куди мені вже було поспішати? Усе втратило сенс. Воєнком, до речі, приїхав аж зранку – сказав, що не хотів повідомляти таке проти ночі. Та де там – вже всі все знали і без нього.

Так сталося, що хлопці, з якими Сабіна дружила після закінчення школи, теж підписали контракти. Ледь не всі вони після загибелі доньки вирішили пов’язати своє життя з військом.

А наш молодший син Павло, якому зараз 21 рік, підписав контракт із ЗСУ, як тільки закінчив школу. Він бачив, як на чотири роки старша сестра приїздить додому у формі, чув, як вона розповідає про полігони, про військову дружбу і їх велику справу – рятувати Україну. Павлік і собі хотів так само носити форму і бути причетним до порятунку країни.

Сина спочатку взяли у 95-ту бригаду. Після трагедії ми з дружиною вмовляли його не їздити на фронт – він казав, що все одно поїде туди знову. Потім вже, через військове керівництво, ми змогли домовитися, щоб він залишився у тилу. Зараз Павло проходить службу у Коростені.

Попри це, наша родина вже ніколи не буде повною. Дружині інколи здається, що Сабіна от-от подзвонить, запитає, як справи, і скаже, що скоро приїде додому. Ховати дітей – це нестерпний біль. Батькові ховати доньку – найстрашніше, що може бути».

Редакція може не поділяти думки авторів і не несе відповідальність за достовірність інформації. Роміщення цієї публікаці на інших сайтах без відкритого активного посилання на Файна сторінка заборонено.

Вподобайте нас у Facebook і все буде файно!