Із 11 дітей, яких виховала сім’я Мельників, шість синів захищали суверенітет України на Донбасі
Віктор та Зоя Мельники із села Глезне Любарського району Житомирщини дали путівку в життя сімом своїм дітям та чотирьом прийомним. Усіх виховували в дусі патріотизму, тож коли у 2014 році розпочалася війна на Донбасі, хлопці без вагань стали на захист України.
Діти давно роз’їхалися, і з батьками у селі тепер живе лише син Артур, який після поранення на фронті не може пересуватися самостійно. Та оптимізму й завзятості в цього молодого чоловіка ще треба повчитися!
Про те, як виховували синів-героїв у родині Мельників, дізнавалася кореспондент Укрінформу.
ОЛЕСЯ І ШЕСТЕРО БРАТІВ
Перед початком нашої розмови Віктор Мельник розкладає на столі світлини із сімейного альбому. На фото — його сини і донька: спочатку маленькі, а тоді вже дорослі, у військовій формі, з власними дітьми. Разом із дружиною вони розгортають великий плакат із написом «Захисники вітчизни – сім’я Мельників», у центрі якого батьки, а навколо – сини.
«У нас шестеро синів і донька Олеся, але ми ще виховали четверо дітей з інтернату. Усі вже розійшлися з нашого дому. Ми з дитинства привчали дітей до українського слова, народних традицій, пісні. Дітей виховували так, аби вони не потрапили під поганий вплив і виросли порядними людьми. Не буває, що сьогодні ти не патріот, а завтра вже патріот. Патріотизм приходить із почуттям гідності й відповідальності за себе та свою родину. Якщо ворог ступив на землю, його треба знищити або прогнати», – каже Віктор Ананійович.
Коли на сході України розпочалися військові дії, першим із родини Мельників у 2014 році на фронт пішов Ярослав. Він закінчив Харківський національний університет внутрішніх справ, працював у міліції, потім перейшов у спецпідрозділ «Омега». Захищав Україну в Донецькій області, а зараз служить у Національній гвардії.
Далі добровольцем став Артур. Воюючи на Луганщині, він отримав важку травму. Тиждень перебував у комі, потім тривалий час лікувався, проте на ноги встати так і не зміг.
Назар Мельник свого часу був сільським головою у Глезному. Потім пішов у прикордонники, теж став добровольцем. Проходив службу в Станиці Луганській.
Естафету братів перебрав і нацгвардієць Олександр, який боронив кордони України в Луганській області.
Прикордонник Любомир пройшов спецпідготовку за програмою НАТО «Морські котики». Був розвідником у Луганській області. Чоловік має травму плеча, яке двічі оперували. Його дружина теж служить у прикордонних військах.
Шостим на фронт пішов прийомний син Мельників – 18-річний Микола Герун.
«Коля якось мені каже: тату, я хочу служити! Мої брати воюють, чому ж мені не піти? Коли ми забрали його з інтернату, він був зростом 1,38 метра, а до одинадцятого класу підріс до 1,78 метра. На випускному хлопець був красенем на всю школу, а я сидів у залі й плакав. Я його дуже люблю. Микола збирався служити у 30-й бригаді, але я запитав, чи він не проти 95-ї, бо там наш Ярослав проходив підготовку. Коля пішов у десантники, а потім якось мені телефонує і каже, що він у Донецькій області. У 21 рік хлопець вже отримав статус учасника бойових дій», – розповідає Віктор Мельник.
ЗАМІСТЬ ТЕЛЕВІЗОРА – ТРЕНАЖЕРИ І КАРТИНИ
У кімнаті 32-річного Артура Мельника над ліжком висить прапор Народного Руху, який підписали для нього військові та партійці. До 2014-го в армії він не служив, працював у Києві. Рішення йти на війну прийняв самостійно.
«У 2014 році мене якось потягнуло, і я пішов у військкомат. Там мені дали документи, пройшов комісію – і на другий день вже опинився на полігоні. Через три тижні навчань потрапив у Луганську область. Проходив службу в 128-й бригаді. Після семи місяців перебування на Донбасі під час обстрілу отримав травму шостого шийного хребця. Багато лікувався у військових шпиталях, клініках, але кращий результат у мене вдома. Треба бути відвертим і говорити так, як є: з моєю травмою неможливо стати на ноги…» – ділиться чоловік.
Прикутий до візка Артур постійно посміхається і жартує. Каже, що за характером він оптиміст.
Пригадую вимощену камінням дорогу, якою йшла від зупинки до будинку Мельників, і розумію, що вона зовсім не пристосована для людей з особливими потребами.
Запитую в Артура, як йому живеться у маленькому селі, де немає ні реабілітаційного центру, ні вузькопрофільних лікарів.
«У мене є тренажери. Тренуюся, коли добре себе почуваю», – відповідає чоловік.
За словами військовослужбовця, у його просторій кімнаті немає телевізора, бо він не дивиться його уже чотири роки. До Артура періодично приїздять друзі та знайомі, а ще він знаходить можливість спілкування у соціальних мережах.
Коли залишала оселю Мельників, помітила на стіні кілька картин. Віктор Ананійович пояснює, що це роботи Артура. Для рідних було несподіванкою, що після травми у нього прокинувся такий талант. Усі ті полотна чоловік намалював під час лікування у військовому шпиталі в Клевані на Рівненщині.
ТАТО – “ВІЧНИЙ РЕВОЛЮЦІОНЕР”
Зоя та Віктор Мельники кажуть, що якоїсь універсальної поради, як виховати синів захисниками держави, нема.
«Діти у нас добрі, слухняні й розумні. Ми з чоловіком пів життя співали, старалися на різні заходи брати із собою дітей. Дуже пишаємося синами. Їм багато передалося від батька, адже він у нас вічний революціонер ( посміхається, – авт. ). Наше слово не розходиться з ділом, бо ми патріоти», – зауважує Зоя Миколаївна.
Віктор Мельник ще замолоду пов’язав своє життя з Народним Рухом України, був активним учасником подій Помаранчевої революції та Революції Гідності. Він розповідає, що мріяв стати вчителем української мови та літератури, але інституту так і не закінчив, хоча викладав ці предмети в школі.
«КДБ не дав мені здобути освіту вчителя. Я був виключений із Житомирського педагогічного інституту як ворог народу і націоналіст. На початку 1990-х років ми разом із побратимами підняли Державний прапор України на будівлі райкому партії у Любарі (нині приміщення Любарської райдержадміністрації, – авт. ), але міліція його вночі зірвала. Потім я вивісив такий прапор у колгоспній конторі свого села. Він провисів пів години, і його теж зняли. Просив, щоб повернули, та марно. То у мене була блакитна нейлонова сорочка, а в куми Тоні Костюк – жовта. Дружина із кумою пошили з них нового прапора, який ми вивісили поряд із прапором УРСР, аби люди розуміли, що назріває момент народження нашої нової української держави», – пригадує Мельник.
Мама героїв, ледве стримуючи сльози, ділиться: спочатку не знала, що її сини на неспокійному Донбасі. Ярослав, який першим потрапив на схід України, телефонуючи рідним казав, що він на полігоні. І про поранення Артура жінка дізналася не одразу, а аж через тиждень, коли його вже перевели у Львівський військовий шпиталь.
«Дуже хвилююся за синів, і за доньку болить серце. Постійно думаю про дітей та онуків. От дружина нашого Назара, Світлана, разом із двома дітьми їздила до нього у Станицю Луганську, нікому про це не сказавши. Ми як дізналися, дуже перехвилювалися, бо ж там війна. Хоча й радіємо, що сина так сильно підтримує його сім’я», – каже жінка.
У Зої Миколаївни та Віктора Ананійовича вже 14 онуків. Нещодавно в зону проведення ООС потрапив і їхній зять. А перед тим їхня наймолодша донька Олеся зібрала на своєму весіллі всю велику сім’ю Мельників.
Ірина Чириця ,
