Унікальна археологічна знахідка Бориса Мозолевського, аналогів якій немає у світі, зробила його відомим, але так і не позбавила статусу невиїзного
Історія зафіксувала точний час знайдення унікальної речі, яка дала ґрунт для досліджень археологам, історикам, культурологам – золотої пекторалі. ЇЇ виявили 21 червня 1971 року о 14 годині 30 хвилин, коли археологи досліджували гробницю скіфського володаря у кургані другої половини ІV ст. до н. е., періоду Товста могила поблизу міста Орджонікідзе (нині Покров) на Дніпропетровщині.
Ця знахідка зробила відомим – українського археолога Бориса Мозолевського, який на той час був позаштатним працівником Інституту археології. Однак через непостійність роботи, а ще через політичну «неблагонадійність», завдяки якій навіть міг повторити долю Василя Стуса, Мозолевський був змушений підпрацьовувати кочегаром.
Причиною ж була та сама «неблагонадійність», причетність до руху «шістдесятників», яка, втім, сформувалась не випадково. Спочатку Борис Мозолевський був звичайним радянським юнаком і сповідував принципи того часу. Вступив до льотного училища, але через перше повоєннео скорочення Збройних Сил йому довелось покинути навчальний заклад. Далі була робота на Київському заводі залізобетонних конструкцій, де помітили активного хлопця і призначили секретарем комсомольської організації. А там – хлопець із загостреним почуттям справедливості почав боротьбу за правду, що не сподобалось керівництву, і його ледве не виключили з комсомолу.
І колишній комсомольський вожак став кочегаром. Утім, йому вдалося вступити на заочне відділення історико-філософського факультету КДУ імені Т. Шевченка. Він писав – спочатку російською – вірші, завдяки яким познайомився з «шістдесятниками», і опинився, як і його товариші, під пильною увагою КГБ. Товаришів арештовували, за ним стежили, на роботу їм складно було влаштуватися.
А Борис Мозолевський, людина з небайдужим серцем, усвідомивши свою національну приналежність, перейшов на українську. Борис Мозолевський зазначав, що переворотом у його свідомості, окрім іншого, стали й події, які відбулись у серпні 1968 року, коли СРСР роздавив Чехословацьку весну.
Борис Мозолевський у статті «Шлях до себе» пояснив ці зміни. «Було мені 15 років, коли я, закінчивши сільську семирічку, вступив до Одеської спецшколи Військово-Повітряних сил. Як пишалися ми своїм призначенням, якими дорослими відчували себе! І понад усе вірили своїм золотим наставникам — учорашнім переможцям, вірним лицарям нашого народу… А вони вчили, що завтра наше покоління вже житиме за комунізму, всі нації при цьому мають злитися в одну, отже, що швидше позбавимося ми будь-яких національних чуттів, то краще буде і для нас, і для народу нашого… Так поволі забув я, і хто я, і звідки, став думати і писати російською. І, можливо, ніколи й не згадав би про своє походження, коли б пряміше склалося моє життя».
Його поезія також – на українській хвилі, і те, про що він писав, стало позачасовим. Наприклад, рядки з вірша «Смерть Івана Сірка»:
«…Брат брату оселедці постинали,
Не змігши поділити булаву».
«Аналізуючи пройдений шлях, мушу визнати, що я народився в сорочці, — писав пізніше Мозолевський. — За всі свої одкровення я заплатив лише 13 роками кочегарства».
А потім була Золота пектораль.
Вочевидь, можна говорити й про якусь частку везіння. Через масову розробку кар’єрів біля Орджонікідзе наприкінці 60-х планово знищували скіфські кургани. То ж археологи прагнули якомога швидше їх розкопати і дослідити, а штатних археологів не вистачало, і довелося залучати позаштатних. Товста могила стала першою експедицією, яку Борис Мозолевський очолив офіційно. Пізніше археолог напише у спогадах: «Коли зашморг мав уже зовсім зійтися навколо моєї шиї і мені світило на кілька років поміняти клімат, збагнув я, що врятувати мене може тільки відкриття світового значення». І таким дивом стала царська пектораль. Вона була незапланована. Вона була вимріяна, вистраждана…
Мозолевському дісталась для розкопок Товста могила – об’єкт, який в Інституті археології називали безперспективним, а тому на серйозне фінансування експедиції годі було й сподіватись. Однак Борис Мозолевський продовжував роботу, а коштами згодом допоміг його товариш Григорій Середа– керівник тресту, де добували марганцеву руду.
І тільки коли археологи знайшли перші артефакти – прикраси воза і поховальної кінської збруї, на експедицію звернули увагу. Подальші знахідки – камера з царицею в сукні із золотими пластинками, руки та шия якої були у прикрасах, експедиція вийшла з розряду безперспективних.
Втім, під час розкопок з’ясувалося, що гробниця зазнала грабунку. Однак головна знахідка – скіфська пектораль – до рук грабіжників не потрапила. Її чомусь поклали не на тіло царя, а біля входу до підземелля, а з часом обвалилася частина склепіння камери, і шедевр сховався від мародерів. Мозолевський її знайшов, бо археологи вели ретельні розкопки.
Це був справді його зоряний час. Бориса Мозолевського, який довгий час був позаштатним співробітником Інституту археології через «неблагонадійність» і навіть міг повторити долю Василя Стуса, заднім числом зарахували в штат і навіть надали звання. А ще – він нарешті отримав квартиру.
Загалом, він дослідив 150 курганів, сотня з яких — скіфські. От тільки жоден з них так і не зміг перевершити знахідку першої експедиції.
Золота пектораль об’їздила увесь світ – вона побувала упровідних музеях кількох континентів. На відміну від того, хто її знайшов – Бориса Мозолевського не випускали з країни. І лише раз він побував за кордоном, у Фінляндії, незадовго до смерті.
Фото з відкритих інтернет-ресурсів